Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Історія втечі та повернення, Елена Ферранте 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

547
0
22.11.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Історія втечі та повернення" автора Елена Ферранте. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 84 85 86 ... 115
Перейти на сторінку:
таке, про що могла б пошкодувати.

У моїй голові зачаїлися думки, яких я не хотіла формулювати навіть сама для себе, боячися, що події якимсь чарівним чином можуть достосуватися до слів. Але витерти геть ці фрази я не могла, вони були так добре узгоджені, вони весь час вчувалися мені, лякали й приваблювали, жахали й спокушали. Гору взяло моє вміння впорядковувати інформацію, встановивши зв’язки між віддаленими елементами. Я пов’язала між собою насильницькі смерті Джино і Бруно Соккаво (фабричний сторож Філіппо вижив). І дійшла висновку, що кожна з цих подій веде до Пасквале, а може, й до Наді. Це припущення страшенно мене схвилювало. Я думала було подзвонити до Кармен і спитати новини про брата; відтак передумала – мене злякала думка, що її телефон можуть прослуховувати. Коли Енцо приїхав по Дженнаро, я сказала собі: тепер поговорю про це з ним, побачимо, як він відреагує. Але і тоді я змовчала, боячись наговорити зайвого, боячись сказати, хто стоїть за Пасквале та Надею: Ліла, та сама Ліла, яка не говорить, а робить; Ліла, яка наскрізь просякнута традиціями нашого району і не зважає на поліцейських, закони, державу, а переконана, що деякі проблеми вирішити можна лише ножем; Ліла, яка знає весь жах нерівності; Ліла, яка в часи зібрань на вулиці Трибуналі знайшла в революційній теорії та практиці спосіб зайняти свій занадто активний розум; Ліла, чий давній і теперішній гнів вилився у політичні цілі; Ліла, яка маніпулює людьми, мов персонажами оповідання; Ліла, яка пов’язала і далі пов’язує наш особистий досвід злиднів та свавілля з озброєною боротьбою проти фашистів і хазяїв, проти капіталу. Уперше визнаю це тут відверто: у ті вересневі дні я підозрювала, що кров ця на руках не лише Пасквале – взятись до зброї його штовхнула історія життя – не лише на руках Наді, а й на самій Лілі. Упродовж тривалого часу, куховарячи й займаючись дітьми, в уяві своїй я бачила, як вона разом з тими двома стріляє в Джино, стріляє у Філіппо, стріляє в Бруно Соккаво. І якщо мені важко було уявити собі Пасквале та Надю в кожній подробиці – його я вважала хорошим хлопцем, трохи хвальковитим, здатним запекло битися, але не вбивати, а вона здавалась мені дівчинкою з доброї родини, яка може хіба що ранити їдкістю слів – то щодо Ліли сумнівів я ніколи не мала: вона була спроможна вигадати дієвий план, звести до мінімуму ризики, стримати страх; вона була здатна надати вбивчим намірам абстрактної чистоти, вміла позбавити тіло і кров всякої людської сутності, її ніщо не зупинило б, вона не мала б докорів сумління, вона б убила, переконана, що робить слушну річ.

Ось вона, ось її чіткий образ перед моїми очима разом з тінями Пасквале та Наді і ще хтозна кого. Ось вони проїздять автівкою через площу, сповільнюються перед аптекою і стріляють в Джино, у його загорнуте в білий халат м’язисте тіло. Або курною дорогою, вздовж якої лежать купи покидьків, під’їжджають до фабрики Соккаво. Пасквале входить у браму, стріляє Філіппо по ногах, по будці розливається кров, крики, перестрашені очі. Ліла, яка добре знає дорогу, перетинає двір, входить у будівлю, піднімається сходами, вривається в кабінет Бруно і, поки він весело говорить їй: «Привіт, яким вітром тебе сюди завіяло», – стріляє йому тричі в груди і раз в обличчя.

О так, вона, безперечно, могла надати глибини таким формулам, як войовничий антифашизм, новий рух опору, пролетарська справедливість, хоча інстинктивно уникала їх як кліше, перекроєних на новий лад. Я подумала: а що, як ці акції були випробуванням для вступу, скажімо, у «Червоні бригади», «Передову лінію» чи «Збройні пролетарські осередки»?[9] Незабаром Ліла зникне з району, як уже зник Пасквале. Може, саме тому вона намагалася зіпхнути мені Дженнаро нібито на місяць, а насправді віддати назавжди. Ми її більше не побачимо. Або, може, її заарештують, як заарештували Курчо та Франческіні, ватажків «Червоних бригад». А може, вона, винахідлива й безстрашна, втече від поліцейських й уникне тюрми. А коли велика річ врешті станеться, вона знов з’явиться, тріумфуючи, як революційний ватажок, славна своїми подвигами, і скаже мені: ти хотіла писати романи, а я цей роман втілила в життя, зі справжніми людьми й справжньою кров’ю.

Уночі мені здавалося, що кожна моя фантазія справдилася або справджується тепер, я боялася за неї, бачила її зацькованою, пораненою, як стається багато з ким у цьому безладному світі, мені було її шкода, але я також заздрила їй. До небес виростало моє дитяче переконання, що вона призначена для надзвичайних подвигів, і я шкодувала, що втекла з Неаполя, що відірвалася від неї, – я знову відчувала потребу бути поруч з нею. Але я також сердилася, що вона пішла тим шляхом, не порадившись зі мною, немов вважала, що мені цього не зрозуміти. А я так багато знала про капітал, про експлуатацію, про класову боротьбу, про неминучість пролетарської революції… Я могла б бути їй корисною, могла б брати в цьому участь. І я почувалася нещасливою. Лежачи в ліжку, я знемагала від незадоволення своїм статусом матері сімейства, одруженої жінки, у майбутньому мене очікувало тільки безкінечне повторення домашніх ритуалів на кухні та в подружньому ліжку.

Удень я мислила ясніше, але тут мене опосідав жах. Я уявляла собі, як Ліла, щоб задовольнити якусь свою примху, підступно розпалює ненависть і врешті дедалі більше втягується в жорстокі акції. Нема сумніву, що в неї вистачило б відваги піти далі, взяти на себе ініціативу, продемонструвати непохитну рішучість і виправдану жорстокість людини, яку надихають справедливі ідеали. Але з якою метою? Розпочати громадянську війну? Перетворити наш район, Неаполь та Італію на поле битви, на В’єтнам Середземномор’я? Кинути всіх у жорстокий, безконечний, ближній конфлікт між східним і західним блоками? Сприяти поширенню полум’я по цілій Європі, по цілій планеті? Аж до перемоги? Якої перемоги? Зруйновані міста, вогонь, трупи на вулицях, мерзенність лютих сутичок не лише з класовим ворогом, а й з іншими учасниками цього ж фронту, між революційними угрупованнями різних регіонів та різних спрямувань, в ім’я пролетаріату та його диктатури. Можливо, навіть ядерна війна.

Я з жахом заплющувала очі. Мої діти, моє майбутнє. Я хапалася за сталі формули: непередбачений суб’єкт, руйнівна логіка патріарха, здатність жінок до виживання, співчуття. «Мушу поговорити з Лілою», – казала я собі. Вона повинна розповісти мені про все, що робить і що збирається робити, бо мені треба вирішити, підтримувати її чи ні.

Але я

1 ... 84 85 86 ... 115
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втечі та повернення, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"