Читати книгу - "Тиша"

Через двері передалась якась вібрація. Великі сили, прагнучі завадити тому, щоб принц отримав принцесу, почали різати.

Стіне взяла зі столу пластикову рамку, за фотографією лежав дитячий малюнок.

— Я отримала його за два дні до перших поштовхів. У листі. Рекомендованому.

Малюнок був розфарбований, ретельно. Каспер побачив замок. З двома вежами. Рибок у фортечному рові. Будинки й автівки. Лицарський замок. Підйомний міст.

— Це новий будинок Міністерства закордонних справ, — пояснила вона.

Тут він побачив усе. Сходинки. Міст. Це був не підйомний міст, що вів у замок. Це був міст Кніппельсбро. Замок не був замком. Це був «Пустельний форт»[81]. Місто не було містом, це була частина міста — Бремерхольм. Вона користувалася чимось як зразком, напевно картою Копенгагена. У правому кутку вона поставила підпис: Клара-Марія. 10 років. І дату. Двадцять четверте вересня. Це було незвичайно. Він бачив тисячі дитячих малюнків. На них міг бути вказаний рік. Але ніколи не було дати.

І точність. Тут була та сама точність, що й при відтворенні клініки Лоне Борфельдт.

— Це карта, — сказала Стіне. — Вона точна. Якщо уважно подивитись. Ось Національний банк. Адміністративний будинок «Світзер» в Нюхауні. Готель «Адмірал». Щогловий кран. Сухі доки.

Вона схилилася до нього.

— Це карта першого осідання, — пояснила вона. — Точна в усіх деталях. І послана вона за сорок вісім годин до того, як це сталося.

Почувся якийсь новий звук — шипіння газу в балонах. Шліфувальна машина тепер склала компанію ацетиленовому пальнику.

— Треба забиратися звідси, — сказала африканка.

Стіне відчинила двері, що вели до наступного приміщення, порожнього, в якому виявилися ще одні двері. Вона відчинила їх — здавалося, що сходи перед ними падають в бездонну пітьму.

Каспер спробував напружитися, прислухатися, але слух його не працював. Він почував себе дитиною — сповитим немовлям. Він звернувся з молитвою до Діви Марії, він поринув у молитву і довірив вирішення практичних питань матері.

Африканка зняла слухавку з телефону, що стояв на столі, і набрала номер. Каспер почув у слухавці голос Франца Фібера.

— А потім заберіть нас на поверхні, — сказала вона.

— Фотографія, — сказав Каспер, — У твоїй шухляді. Цьому немає ніякого природничо-наукового пояснення.

Вона ніколи не переносила того, що у неї вимагають пояснень. Вимагають договорів. Вона ненавиділа все, що, здавалося, загрожує її волі.

— Вона прийшла до мене.

— Куди? — спитав він. — Я — твій двійник, твій вічний партнер — не міг знайти тебе. Як це вдалося десятилітній дівчинці?

Африканка поклала слухавку. Стіне вибралася на сходи.

— Звідси через каналізаційний колектор, — пояснила вона, — і кабелепровід між Хаунеґаде і Хольменом можна потрапити в метро.

Вони знесли його сходами вниз, провезли уздовж підземного каналу, спустили по трапу. Він обіймав жінок. Чудово усвідомлюючи, що те, що відбувається, — черговий вияв екзистенціальної одноманітності. Але від жіночого йде безперервний потік цілющої життєвої енергії. Саме у його нинішньому стані, в період одужання, ця цілюща дія була особливо цінна. Бах учинив би так само.

Вони вийшли в тунель метро. Він був освітлений аварійними лампами, рейки були вкриті водою. Стіне схилилася над його кріслом.

— Ми бачимося востаннє, — сказала вона.

Кінчиками пальців вона провела по його ранах і швах. По спухлих частинах обличчя. Доторк був такий обережний, що не відчувалося ніякого болю. Ще тоді, до її зникнення, коли вона торкалась його, він відчував, що великі вистави — це не вистави на сцені чи на манежі. Великі вистави — це коли кінчики пальців прибирають найтоншу завісу між людьми, відкриваючи всесвіт у всій його гармонії.

— Нічого дивного, — прошепотів він, — великому переломному моменту в любові часто передують хвороби або каліцтва.

— Нічого дивного, — прошепотіла вона у відповідь, — якщо не можеш навчитися, повинен відчути.

7

Для більшості з нас ставлення до коханої людини пов’язане з якимсь музичним твором. Малер використав одне адажіо, коли освідчувався Альмі, для Катерини і Сергія Гордєєвих це була «Місячна соната», для Каспера це була «Чакона». Він чув її зараз — у звуках води, що ка пала зі стін, у відлунні тунелю, у диханні африканки. Вона перевірила його пульс — на ходу, не зупиняючись, нічого не кажучи, але він чув її тривогу, то приходячи до пам’яті, то провалюючись назад у пітьму.

Вони проминули неосвітлену частину тунелю, вона закотила його вгору по полозах, трохи підняла крісло, відчинила двері. Вони вийшли у світанок — і опинилися біля самої станції Неррепорт. Навколо було багато людей. І їх ставало дедалі більше. Він завжди намагався уникати натовпу — у натовпі дуже багато звуків, почасти через це він залишився в цирку. На манежі. З музикою. Під час вистави ти синхронізуєш усі інші звуки зі своєю власного системою. Уперше, коли він переміг на цирковому фестивалі в Монте-Карло — це був «Срібний клоун», — він після вручення нагород поволі поплівся від «Ґранд Палас» повз величезне казино — до порту. Дев’ять з десяти перехожих упізнавали його. Він тоді подумав, що, може, це інший спосіб вирішити проблему. Головне, щоб ти був досить знаменитий, щоб ти був королем, щоб твій сигнал був досить сильний, — тоді ти можеш заглушити інших.

За подальші двадцять років ця точка зору істотно змінилася — особливо в останні п’ять років. Він усвідомив, що за великого скупчення народу ні віртуоз, ні король не можуть почуватися добре. Тільки будучи нікому невідомим, можна почуватися в безпеці. На нього нинішнього ніхто не дивився, а коли й дивився, то лише запитуючи себе, чому ж така принцеса-африканка вибрала собі такого свинопаса в інвалідному кріслі.

Хтось свиснув — три ноти, чисте арпеджіо в до-мажорі, це свистіли йому. Ось вона, незручність для нас, заручників власної чарівливості. Його повезли далі, закотили на платформу, поставили крісло на місце у фургоні. За кермом, зрозуміло, сидів Франц Фібер.

— Щодо тебе, — сказав Каспер, — я, бездітний, уже починав відчувати любов, подібну до тієї, яку батько відчуває до свого сина. Доти, поки, не так давно, не отримав інформацію, яка змушує мене думати, що я спіймав тебе ще на одній брехні. Той добродій, гондолу якого ми з сестрою Глорією позичили, з небесно-блакитними очима й обличчям кольору яловичої вирізки, — ніякий він не твій водій. Він чомусь виявився морським офіцером, пов’язаним з усім тим, що тут у нас коїться.

Франц Фібер мовчав. Каспер присунув своє крісло ближче до сидіння водія. Молодик