Читати книгу - "Зірки Егера"

Мекчеї схопив його за комір:

— Кажи як слід, бо душу з тебе витрясу!

А хоч би й витрусив: душа його теж була п'яна!

Мекчеї штовхнув слугу до решти гуляк і побіг у конюшню розшукувати коня.

Старший конюх теж був п'яний. Мекчеї, якби захотів, міг вивести всіх коней.

Йдучи темною конюшнею, він гукав:

— Мусто!

З одного стійла почулось іржання. Там гнідий кінь Мекчеї наминав овес, а поруч стояла сіра кобилка Маті. Якийсь іще не дуже п'яний слуга допоміг йому осідлати обох коней. Ніхто не цікавився, чому він так швидко покидає палац, не дочекавшись кінця вечері.

Гергей уже чекав на подвір'ї. Його осідланий кінь бив копитами землю біля паркану.

Стояла прохолодна й тиха ніч. Хмари, здавалося, застигли на небі. Місяць, наче половинка срібної тарілки, перепливав від однієї хмаринки до другої, осяваючи землю блідим сяйвом.

Це ти, Гергею? Я приїхав. Правильно я зрозумів наречену?

— Правильної — весело відповів Гергей.— Вночі ми звідси втечемо.

Не минуло й півгодинки, як перед хатою ковзнула метка тінь, хутко відчинила двері і ввійшла. Це була Віца.

Вона втекла з палацу в тому ж чоловічому атласному костюмі, в якому співала в палаці.

Адріанопольський шлях такий же запилюжений, розбитий, розритий коліями, як і дьєндешський. От якби могли перетворитися на перлини ті сльози, що падали на цей шлях! Їх було б море і назвали б їх, напевне, угорськими перлинами!

Заїжджі двори, які стояли на околицях турецьких міст, це справжні маленькі вавілони[43]. Тут розмовляють усіма мовами світу. Чи розуміють їх господарі — то вже інше питання. Вони стають особливо нетямущими, коли якийсь звиклий до панського життя подорожній вимагає собі окрему кімнату, постіль та інші чудернацькі речі.

Заїжджі двори, чи, як їх ще називають, караван-сараї, на всьому Сході однакові. Це великі незграбні будівлі з оцинкованими дахами, подвір'я оточене кам'яною стіною заввишки в зріст людини. За кам'яним муром тягнеться ще одна кам'яна стіна, нижча й товща. Її можна було б назвати лежанкою, хоч це все-таки не лежанка, а тільки широка стіна з пласкою поверхнею. Однак і стіною її назвати теж неправильно. Це скоріше лежанка, тому що подорожні вмощуються на ній, щоб уночі на них не стрибали жаби.

Але для турка таке місце відпочинку просто необхідне. Тут він варить собі вечерю, до цієї стіни прив'язує свого коня, зрештою, спить на ній. А якщо станеться, що кінь уночі тицьнеться мордою в господаря, той дає йому стусана та водночас і заспокоюється: кінь на місці. Тоді перевернеться на другий бік і знову засинає.

Одного травневого вечора в адріанопольський караван-сарай заїхало двоє молодих турецьких вершників. Правда, їхня одіж більше нагадувала угорську: вузькі сині штани, сині аттіли[44], підперезані жовтими хустинами, за поясом кончари, на плечах широкі іржавого кольору плащі з верблюдячої вовни, капюшони насунуті аж на очі. Вже з першого погляду можна було з'ясувати, що це делі[45], які тільки під час війни служать під знаменом праведної віри, а в мирний час живуть з того, що зможуть награбувати, їхня одежа тільки нам видалася б угорською. А турок вважав би її турецькою: адже обидва народи — східного походження. Проте делі всі були турками.

У караван-сараї на них не звернули уваги. Хіба що їхня підвода була варта того, щоб зупинити на ній свій погляд, бо в ній сиділи двоє гарних молодих невільників і запряжена вона була баскими кіньми.

І кучер теж невільник і теж молодий. Невільники були або угорцями, або хорватами, але по їхніх руках і обличчях можна зробити висновок, що вони шляхетного роду... Не так важливо, де, в якому місці делі захопили в полон цих юнаків, але те, що вони на них зуміють добре заробити, це безсумнівно!

На подвір'ї караван-сарая зібралося чимало різного люду. Тут були і турки, й болгари, й серби, й албанці, греки й румуни; жінки, діти, купці й солдати — всі змішалися в гамірному шарварку. Адріанопольський шлях, немов Дунай: все вливається в нього. Тому й не дивно, що кожного ранку в караван-сараї вавілонське стовпотворіння і суміш мов.

Сонце вже хилилося на спочинок. Люди напували скот — хто коня, хто верблюда. Всі поспішали зайняти місце на кам'яній стіні — стелили там ряднину або килимок. А в кого не було ні ряднини, ні килима, ніс оберемками сіно й солому, щоб камінь не муляв у боки.