Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

І от саме ці світи Сковорода обирає за антитезу світові людської душі.

каже він у пісні 28-ій. Каже, навмисне вдаючися до протиставлення, полемічного загострення: для нього важливо будь-що пробитися до свідомості того, хто читає або слухає його пісню, довести йому, що навіть такі високі й безсумнівні наукові вартості не можуть заступити, тим більше замінити вартості моральні. «Коли хочемо виміряти небо, землю та моря, маємо спершу виміряти самих себе…» (І, 162), маємо зазирнути в свою «сердечну безодню», «ширшу від усіх Коперникових світів» (II, 51). Геліоцентрична система тут — лише знак, символ, філософ не її заперечує, він заперечує претензійний, але холодний і безплідний раціоналізм, прокреслює чітку роздільну риску між «ученістю» та «мудрістю».

«Вченість», за Сковородою, — категорія суто кількісного порядку, «мудрість» — якісного; перша існує незалежно від людини, байдужа до неї, друга наскрізь людяна; першій чужі емоції, вона позбавлена моральної компоненти, друга невідривна від душевного здоров’я, задоволення осягненням істини, веселощами серця. «Учений дуже багато жере. Мудрий мало їсть зі смаком. Ученість, обжерливість — те ж саме. Мудрість же й смак є одне і те ж… Здоров’я від обжерливості, мудрість відрізняється від вченості» (II, 58).

Застережімося, щоправда, що це говориться стосовно Біблії, читання її та вивчення. Хоча ставлення Сковороди до «Книги книг» не є однозначним (питання, яке заслуговує на окремий розгляд), з погляду глибини й вичерпної повноти знань про людину філософ, поза сумнівом, віддає Біблії рішучу перевагу перед усіма науками. Не випадково в «Букварі миру» Яків, ставши мимовільним свідком схоластичного диспуту «вчених» про щастя, подумки звертається передовсім до «улюбленої моєї книжечки, яку завжди з собою ношу» (так само, за свідченням сучасників, ніколи не розлучався з Біблією і сам Сковорода), щоб іще і ще раз переконатися: «щастя ані від наук, ані від чинів, ані від багатства, а єдино залежить від того, щоб охітно віддатися на волю Божу» (І, 417). Хоч би скільки б проповідував щастя історик, каже у діалозі «Кільце» Григорій, чи благовістив хімік, чи сповіщали шлях до щастя фізик, логік, граматик, землемір, воїн, відкупник, годинникар, знатний і незнатний, багатий і убогий, живий і мертвий, — «чи їхня це справа вчити, судити, знати про щастя? Це є слово апостолів, пророків, священиків, богомудрих проповідників і просвіщенних християнських учителів» (І, 363).

Сковорода віддає належне заслугам Коперника, та все ж стверджує:

Зовсім до іншого джерела звертається старший сучасник Сковороди Жан-Жак Руссо в творі з промовистою назвою: «Розмисел, який отримав премію Діжонської академії 1750 року з питання, запропонованого тією ж Академією: „Чи сприяло відродження наук і мистецтв очищенню звичаїв?“». Аж ніяк не Біблія є для Руссо втіленням «вічної мудрості», а природа, натура, «природне» життя «природної» людини, не покріпаченої знанням, «непотрібними й марними розшуками». «Народи, знайте ж назавжди, що природа хотіла вберегти вас від знання, як мати, котра вириває небезпечний предмет з рук своєї дитини; що всі таємниці, які вона від вас приховує, — це злигодні, від яких вона вас відгороджує; що труднощі вчення — це не найменше з її добродіянь. Люди зіпсовані; вони могли би бути ще гіршими, якби мали нещастя народитися вченими»[225]. Найвища мудрість полягає у «щасливому поводженні», спроби вирватися за його межі породжують «розкіш, розбещеність і рабство» — неуникних супутників цивілізації. Такою є кара людині за її гордоту.

Процитоване повище запитання Діжонської академії виглядає, погодьмося, не надто «академічно»; втім, академія була зовсім молода, тож її діяльність незрідка позначалося печаттю загонистого дилетантизму. Але відповідь Руссо виявилася ще зухвалішою, ба навіть запальною, головно ж — недвозначно неґативною: ні, не сприяло! Нещадно розвінчує він прекраснодушні ілюзії, згідно з якими успіхи наук і мистецтва, поширення знань заледве не автоматично ведуть до суспільного проґресу та поліпшенню звичаїв. Як визначає В. Асмус, у «Розмислі» Руссо знайшов вираження «гарячий протест плебея, котрий бачить, що плоди проґресу цивілізації не тільки залишаються для нього неприступними — за його соціальним станом, — але що самі блага цивілізації, ґрунтовані на пануванні розуму над почуттями, далеко не є безумовними, криють у собі зворотній, неґативний бік»[226].

Цей протест, це войовниче неприйняття високочолого раціоналізму, його крайнощів і його обмеженості — пункт, у якому зближуються погляди Руссо — автора «Розмислу» з тим, що написано на ту ж тему Сковородою.