Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

 — Я недавно оселилася, — тепер уже мій голос звучав менш впевнено.

 — А в якій квартирі, якщо не секрет?

 — У десятій…

 — Дивно, — жінка нахмурила брови під сивим чубчиком. — Наскільки я знаю, там зараз ніхто не живе. Квартирантка наче з’їхала, хоча Ірина Леонідівна бідкалася, що всі речі залишила, нічого не забрала з собою. Може, якийсь клопіт був у неї, не знаю... Так ви її нова жиличка?

 — Так, —  сказала я, — типу того...

 — А, ну добре. Мене Марією Степанівною звуть.

 — А я — Ліна.

 — Ви ж дивіться, Ліночко, дотримуйтеся порядку, бо господиня — дуже сувора жінка і не любить безладу.

 — Дякую, — сказала я. — Я саме прибираю. 

Швиденько спустилася до вхідних дверей, а потім враз опинилася на подвір’ї. Діти грали в сніжки, галасуючи,  розмальовували одяг один одного у яскраво-білий колір. 

 — Олежику, — раптом я почула дуже знайомий голос. — Не треба лізти на гірку, там слизько і холодно. Давай краще поїдемо додому, бо мама, мабуть, зачекалася…

Я повернула голову і побачила високого чоловіка в чорному пальто, що стояв на дитячому майданчику і зосереджено дивився на білявого хлопчика років  п’яти. 

Не може бути! Я вщипнула себе за руку, аби переконатися, що не сплю.

Бо переді мною був Юра! Мій законний чоловік...