Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

Думки заметушились у моїй голові, немов навіжені. 

"Отже, увесь цей час, поки ми жили разом, у нього була інша жінка, — зрозуміла я. — Просто жив на дві сім'ї. Навіть сина має. Тому він і не збирався заводити дітей зі мною — навіщо, якщо один уже є?"

Юра побачив мене  — було б дивно, якби цього не сталося, бо я стовбичила прямо навпроти нього. Але жодних емоцій — розгубленості, чи сорому, чи почуття вини — не відбилося на його спокійному обличчі. Він дивився на мене уважно і трохи запитально — так, як усі зазвичай реагують на незнайомця, котрий безцеремонно витріщається у їхній бік. Чи то він так гарно вміє прикидатися, що жоден м'яз не ворухнувся на його обличчі, неначе він і справді бачив мене уперше в житті?

 — Привіт! — нарешті повернула собі дар мови я. — Це справді твій син?

— Вибачте, ми знайомі? — у його голосі прозвучало ввічливе здивування.

— Ну, так, нібито, — я не змогла втримати іронії. — Невже не пам'ятаєш День Валентина дві тисячі десятого?

Він на мить замислився. Ні, неможливо так добре грати роль, навіть із його артистизмом. Юра й справді мене не впізнавав.

"Може, з ним сталася амнезія? Наприклад, потрапив у аварію чи вдарився головою — і все забув? А коханка обдурила його, зробила вигляд, що мене в його житті зовсім не існувало…"

— Здається, я вас пригадую, — невпевнено промовив мій чоловік. — Ви Марина… чи Марічка? Дуже погарнішали з того часу, прямо розцвіли, так…

Він посміхнувся своєю "фірмовою" чарівною усмішкою, яка справляла неабияке враження на чутливих дівчат. На мене свого часу теж так само подіяла…

Цієї миті в його кишені заграла мелодія з фільму "Хрещений батько". Юра витягнув телефон і підніс до вуха.

 — Так, люба, ми вже їдемо. Усе добре, продукти купили. І памперси не забули. Зараз Олежку заберу з гірки, і через десять хвилин ми будемо…

Він сховав телефон і знову поглянув на мене:

— Дружина непокоїться. Відправила нас по продукти до новорічного столу, а ми тут загралися. Треба їхати. У мене ще донька маленька, недавно народилася. Варварою назвали...

— Вітаю, — тільки й вдалося вичавити з себе мені.

 — Дякую, — Юра взяв хлопчика за руку й повів до новенької  сірої автівки, припаркованої поряд із майданчиком. Пискнув брелок сигналізації, машина мигнула фарами.

 — З Новим роком! — Юра помахав мені рукою, і автівка обережно рушила з місця, розкидаючи з-під коліс брудний сніг.

А я залишилася стояти ні в сих, ні в тих, тільки очима кліпала, немов у них потрапив пісок.

***

"Юра має дружину і двох дітей і відмовляється мене впізнавати… Ще й одягнутий так "по-багатому", і машина, наче щойно з салону… Може, ця його фіфа — якась олігархиня? З іншого боку, чому я в такому шоці? Я ж сама не так давно вирішила змінити своє минуле, щоб його в моєму житті не було. І от, здається, моє бажання збулося. Принаймні, мене для нього не існує. Але, якщо розсудити, то це навіть на краще. Легше буде отримати розлучення. І вийти заміж за Макса. Тепер у нас буде справжня сім'я, і не доведеться ні з ким виясняти стосунки. То чому я кисну? Все на краще!"

Я знала, де живе Макс, в Залишеному світі не раз бувала в його квартирі. Тому зараз я швидко пройшла ту невелику відстань, що розділяла нашу з Юрою колишню квартиру з Максовою оселею. Виявляється, ми увесь цей час жили в десяти хвилинах ходу одне від одного і жодного разу не перетиналися. Хоча, може, я й зустрічалася з ним, просто не впізнавала, проходила повз?

За такими думками я й незчулась, як опинилася перед Максовим під'їздом. Зайшла досередини — тут, на щастя, жодних консьєржів не було. 

Піднялася на четвертий поверх, до знайомих дверей з коричневого пластику, натисла на кнопку дзвінка, відчуваючи, як серце б'ється вже десь у горлі, аж стає важко дихати… Ось зараз я побачу його… Що я йому скажу? Адже фактично він мене не знає. А може, все-таки, щось у ньому відізветься? Адже ми так любили один одного… Хай це було не тут і не зараз, але ж має хоч щось залишитися від того почуття? Хіба кохання зникає зовсім безслідно?

Двері відчинилися, і на порозі стала висока темноволоса жінка, що запитально поглянула на мене, підтискаючи вузькі губи.

— Ви до кого? — поцікавилася вона.

— Добрий день, я… хотіла б побачити Макса, — запізно прийшло розуміння того, що тут же, в цій квартирі, жила його сестра з родиною. Як я могла забути! 

Жінка підняла брови і подивилася на мене з таким виглядом, нібито я спитала щось непристойне.

— А навіщо він вам? — спитала вона. — Ви, наче, не з їхньої компанії?

Вона була схожа на нашу шкільну вчительку хімії, котру я страшенно не любила. Навіть у розмові притримувалася такого самого командно-зверхнього тону. Яка їй справа, щодо моєї чи братової  компанії? 

— Я з управління соцзахисту, — придумала я на ходу "легенду", — потрібно провести облік учасників АТО, їм буде… е-е-е… надаватися матеріальна допомога…

Жінка дещо розслабилася і поглянула на мене навіть з деякою симпатією.

— Ви йому тільки ту допомогу на руки не видавайте, — сказала вона. — Краще мені занесіть, а я потроху йому заноситиму. Або продукти вже зразу купуватиму і за квартиру буду платити. Бо він сам такий безпутній…

— Що ви маєте на увазі? — не зрозуміла я.

— Ну от підете, й самі побачите. Він тут, недалеко живе, через два будинки. Отам, біля пошти, звернете праворуч, побачите рожеву двоповерхівку, там ще перукарня на першому поверсі. А його квартира на другому, номер п'ять. Тільки не лякайтесь…

І вона зачинила двері в мене перед носом, продовжуючи щось бубоніти вже й тоді, коли нас розділив лискучий коричневий пластик.

"Може, в неї не все гаразд з головою? — подумала я. — Типу бідолашної Тані. Щось таке говорила, що я нічого не второпала. Але, бачу, жіночка не промах — квартиру Максову захапала, ще й гроші хоче собі забирати. А не обломиться тобі, тітонько?"

Я повернулася спиною до дверей та почала спускатися униз по сходах.