Читати книгу - "Житія Святих - Травень, Данило Туптало"

Коли вони затрималися в Римі, розхворівся святий Константин і прийняв від Бога одкровення, яке у видінні йому було, і сповіщення про кончину свою, і веселився духом весь день той, співаючи так: "Сказали мені, увійдемо у доми Господні, возвеселиться мені дух, радіє моє серце". Наступного ж дня прийняв на себе святу схиму і перейменований був на Кирила, і лежав у хворобі п'ятдесят днів. Тоді, вручивши єпископство своє старшому братові своєму Методію, передав дух свій Господеві — і похований був славно в церкві Святого Климента, у якій же і частку святих Климентових мощів, яку вони принесли, було покладено. Після смерти святого Кирила преподобного Методія поставлено було єпископом Моравії, і пішов туди, мав престол свій у Панонії-граді, на місці святого апостола Андроника, учня і родича Павлового, що там колись єпископствував. Його наслідуючи, цей святитель і учитель Методій багато показав подвигів і трудів, віру святу розширюючи, з жидами і з єретиками сперечаючись, біди і вигнання терплячи, ще ж і книг багато з грецької мови на словенську переклав і добре паствою багато років керував. Тоді перейшов до Господа, для Нього ж апостольськи з братом своїм святим Кирилом усім серцем працював, і обидва разом перед Ним стали у житті вічному, славлячи Його зі всіма святими на безконечні віки. Амінь.

Про козарів

Козари, яких же греки хазарами, римляни ж хазарами називали, були народом скитським, мови словенської, чи руської, край же їхній був поблизу Міотійського озера, яке й Мертвим морем називається, в яке Донріка, що Азію від Європи відділяє, впадає. У тому краї спочатку жило плем'я першого сина Яфетового Темера, що називалися раніше гемери. Тоді греки прозвали їх кимери, руською мовою ж звані були цимбри, вони ж і Міотійського озера гирло, яке в Понт Євксінський впадає, назвали Босфор Кимерійський, тобто тіснота моря Кимерійського. Коли ж ті цимбри звідти по північних краях розсіялися і в инші пізніше перемінилися народи, як же в литву, в жмодь, в /оти й инші, тоді в тому краю Меотійського озера і кимерійського Босфора плем'я одне, назване скитським, з гір Аланських, прозвані після того аланами, з ріки, що Козара називається, — козари, осіли й за довгий час розплодилися вельми і розселилися по двох боках Дону, і в Азії — аж до Волги, що в Каспійське, чи Хвалнійське, море впадає, і в Європі — аж до Дніпра, що в Чорне море входить. З них же частина немала, перейшовши Дніпро над Чорним морем, його ж і Євксінським Понтом називають, поселилися, де нині Очаків, і Білгород, і далі, бо й Панонії досягли, але вже там иншими іменами прозвані були: то авари, то гуни, і в инші перемінилися народи. Були вдачею грубі, дикі, негарні на вигляд, звичаї у них були, яких же нині татари не відмовляються, більше їх у степу, аніж у містах жило, без хат, у шатрах і наметах, переходячи з місця на місце заради паші для худоби. Харчувалися ж зіллям і м'ясом більше, ніж хлібом, м'ясом же напівсирим. А у війнах були вельми хоробрі і для всіх страшні.

Старійшиною ж їхнім був каган (иноземні літописці називають Хасан чи Хаян). Назва ж та "каган" не ім'я власне людини, але титул старійшинства, як же у нас цар чи князь.

Про хоробрість народу того багато можна знайти в давніх літописців грецьких і римських. А найбільше Царгородові важкими були: морем приходили під град той, під ним же й переможені були чудесно за царювання Іраклія, коли патріархом був Сергій, силою непереможною Пречистої Богоматері, яка град свій від тих поган козарів, як же і від персів, що з ними були у змові і разом града добивалися, захистила, як же про те розлого написано в синаксарах акафісних, у п'яту суботу Великого посту на несідальному читаних.

Після того нескоро, десь через років сто і більше, Лев Ісаврянин, цар грецький, хотівши той козарський народ собі примирити, взяв за сина свого Константина (прозваного Копроним) доньку в кагана, козарського князя, і, охрестивши її в Царгороді, назвав Іриною (не та ж це Ірина, яка після того зробила православ'я, але инша, раніша). Ця народила Копрониму сина Лева, його ж за матір'ю прозвано "козарин" чи "хазарис", бо від матері-козарині народжений був (той Лев Козарин мав дружину, також Іриною йменовану, як же й мати його, та-бо друга Ірина з малим сином Константином після мужа свого Льва Козарина залишилася вдовою, вчинила православ'я, відкинувши іконоборну єресь Сьомим Великим Вселенським Собором). Із часу взяття ж доньки каганової в подружжя Копрониму жили козари з греками наче в мирі, проте инші словенські руські народи надокучали після того грекам. Почали козари помалу навчатися християнської віри від сусідів своїх херсонесців, і коли ученням святих учителів слов'янських Константина і Методія немала частина їх прийняла Христову віру, подружилися з херсонесцями, навчилися від них добрих звичаїв і чесного, християнам відповідного життя, й оселилися з греками у Таврії і Херсоні, через що дехто з космографіє і Тавріею, і Херсоном, Хазарією чи Козарією край назвали, бо козари з греками там змішалися.

Мали ж козари здавна перед хрещенням володіння над Києвом і над иншими деякими руськими краями, і данину з них брали — білчачі шкірки з кожного дому і з плуга по шелягу. Але пізніше Аскольд і Дір, прийшовши з Великого Новгорода від князя Рюрика, сіли в Києві і не дали данини козарам, тоді, після Аскольда і Діра, Олег, княжачи в Києві, забрав у козарів північ і Радимичі.

Після Олега княжив Ігор Рюрикович, після нього — Святослав Ігорович, батько великого Володимира. Той Святослав (як про нього святий Нестор пише) пішов на Оку-ріку і на Волгу і побачив, що вятичі дають данину козарам, — і відняв їх у козар. Після того всією воєнною силою пішов на козарів, також і козари з князем своїм каганом ополчилися, проти нього вийшли, і билися міцно, і здолав Святослав козарів, і град їхній Білу Вежу взяв, і данину на них наклав. Проте лише тих козарів Святослав собі покорив, які були в Європі, по цей бік Дону. А по иншому боці Дону, в Азії, були козари, вірою християни, своє мали володіння, допоки инший народ, що називався половцями, який із готського народу вийшов (а готи із цимбрів вийшли),