Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

У квартирі дуже тихо без моєї дівчинки. Гризе відчуття провини за те, що не зміг її вберегти. Відчиняю шафу і бачу пляшку горілки, що дісталася у спадок від колишніх господарів. Згадую про те, що не п'ю, надто пізно. Роблю ковток прямо з пляшки, відчуваючи печіння, коли рідина стікає по горлу. Якимось чином це трохи полегшує біль.

Горілка швидко закінчилася. Планував напитися і забутися важким сном, але, як на гріх, мозок працював ясно і чітко. Просидівши всю ніч в кухні на підлозі, на ранок я вже знав, що робитиму далі. 

— Чувак, я майбутній архітектор, а не слідак, — бурмоче Кот, сідаючи поруч зі мною на лавку. 

Колесо огляду та сувенірні кіоски були надійним прикриттям, захищаючи нас від сторонніх очей і відкриваючи, наче на долоні, вид на площу перед Могилянкою. Три дні поспіль ми з Котом чекали Ігоря. Вранці стежимо тут, а ввечері біля його хати, але хитрий лис, здається, відчув, що на нього відкрито полювання, і зник. Він не з тих, хто ризикує, не відвідує пари і додому не повернувся.

— Може, він поїхав з міста? — робить припущення Кот, зіщулившись від холоду.

— Не думаю. Треба почекати. Колись він розслабиться і вилізе з нори, а я його перехоплю.

— Мені ця ідея взагалі не подобається, — каже роздратовано Кот і починає ходити взад-уперед, щоб зігрітися, — в нього на тебе вже достатньо компромату. Не варто давати ще один козир.

— Облиш, — відмахнувся я і стиснув кулаки в кишенях. Здавалося, адаптувався до низької температури, проводячи по кілька годин на морозі, але руки і ноги вже заніміли. Отримати обмороження не хотілося, тим паче, що потік студентів скоротився до дрібної цівки, а згодом і зовсім припинився. — Думаю, сьогодні тут ловити нічого. Ходімо.

— Ти знову в лікарню? 

— Звісно. Мені треба поговорити з Нікою.

— Мати знову тебе вижене, — похитав головою Котов.

— Сьогодні я з місця не зрушу, поки не побачу Ніку. Тож Ользі Петрівні буде непереливки,  якщо надумає стати на моєму шляху.

Серце калатало від нетерпіння, коли я йшов стерильними коридорами лікарні. У голові гуділа тривога за Ніку. Моя кохана лежала прикута до лікарняного ліжка, а я не міг дізнатися, як вона почувається. Телефон був вимкнений, а до палати мене не пускали. Я прагнув обійняти її, запевнити, що все буде добре, але коли наблизився до її палати, хвиля роздратування знову накрила мене. Перед дверима стояла мати Ніки, її очі були холодними, а губи складені в тонку лінію. 

— Коваль, - сказала вона, і в її голосі пролунали відтінки презирства. — ти знову тут?

Я важко  ковтнув, намагаючись знайти правильні слова, щоб заспокоїти жінку, яка стояла між мною і коханою.

— Я прийшов до Ніки, - сказав, не звертаючи уваги на звинувачувальний блиск в очах жінки. — Я повинен переконатися, що з нею все гаразд.

Але жінка похитала головою, її вираз обличчя ставав жорсткішим з кожною миттю. 

— Ти не маєш права тут перебувати, - прошипіла вона, її слова, наче ножі, розсікали повітря. — Це через тебе вона лежить у цьому ліжку і бореться за життя.

Я відсахнувся, наче від удару, вага осуду лягла важким тягарем на плечі. Як вона могла звинувачувати мене в тому, що сталося? Хіба я хотів, щоб таке сталося? Я все віддав би, щоб захистити Ніку. 

— Я кохаю її, - промовив, захлинаючись від емоцій. — Я б ніколи не зробив нічого, що могло б завдати їй болю.

Але мати залишилася незворушною, її очі сяяли холодом, який пронизав мене до кісток. 

— Кохання? - насміхалася вона, в її голосі бриніло презирство. — Ти нічого не знаєш про кохання. Якби ти справді дбав про неї, ти б оберігав її. Не став забирати її у мене. Вона пішла з тобою і тепер лежить з розбитою головою.

Я хотів протестувати, захиститися від звинувачень, але правда обрушилася на мене, як припливна хвиля.  Якби Ніка не пішла з дому, посварившись із матір’ю, вона б мирно спала в своєму ліжку поруч із рідними людьми і не наражала себе на небезпеку. Все сталося через мене. Через мій запальний характер я нажив собі ворогів, а відповідати за все довелося Ніці. Ольга Петрівна каже правду: я не думав про Ніку. Діяв егоїстично, керуючись власними бажаннями. Я хотів володіти нею, щоб довести світові, що хороша дівчина може кохати такого поганого хлопця, як я.

 Я затримався на мить перед дверима, які Ольга Петрівна зачинила перед моїм обличчям, перш ніж піти. Я приношу нещастя всім навколо. Спочатку мамі, тепер Ніці. Любити мене — це як мати клеймо. Але усвідомлення цього прийшло пізно. Запізно, щоб щось змінити.