Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Дорога у Полісся пролягала через невеликий пагорб, з якого відкривалася чудова панорама на околиці села. Звідси теж добре було видно табір козаків. Горіли багаття, неподалік пасся табун, а самі козаки лаштувалися до бою. Полковники вишикували військо двома загонами. Перший — широким ланцюгом розтягнувся вздовж західної частини оборонного рову. У руках козаків були фашини, щоб замостити перешкоду і кілька штурмових драбин. Другий — стояв за ними трьома щільнішими рядами. Козаки готувалися застосувати свій улюблений маневр. Коли задні ряди заряджають мушкети, а перший — завдяки цьому веде практично безперервний вогонь.

І штурм, судячи з того, що козаки заходили із заходу, мав розпочатися ще сьогодні. Коли сонце опиниться у них за спиною і сліпитиме захисників. Досвідчені воїни вміли використати все, що давало б перевагу.

«Село Полісся, — оголосив невидимий голос. — Належить вам. Лояльність мешканців — 100 відсотків. Бойовий дух — 80 відсотків. Мешканці стривожені вашою відсутністю»

Зрозуміла справа. Незважаючи на те, що в Поліссі зараз і Мамай, і Цепеш, і Федот Стрілець, без мене народ хвилюється. Як не тренуй, як не озброюй — досвіду більшість захисників все одно не має. І якби не найняті мною панцирні козаки та п'ятигірці, думаю, що загальна мораль була б ще меншою.

І що робити? Ось я тут… до Полісся рукою подати. А як проникнути в село, якщо козацькі роз'їзди так і снують довкола? Один такий загін ми розіб'ємо, не питання, але й самі загрузнемо в сутичці — козаки не голота якась, просто так не розженеш. А тим часом підтягнуться інші. Що ж робити? Навіть тут на пагорбі стирчати занадто довго не варто. Будь-якої миті помітити можуть.

«Ваше село Полісся взяте в облогу загонами полковників Богуна та Золотаренка, — знову залунав голос системи. — Бажаєте приєднатися до захисників? Так/Ні?»

Трясця! Знову забув, що це не реальне життя! Звісно хочу!

Тільки подумав про це, як разом із загоном опинився на головній площі села.

— Ваша милість! Ви з нами! — схопився з улюбленої лавки староста і кинувся до мене, волаючи на все горло: — Люди! Пан Антоній повернувся!

«Село Полісся готується до відбиття атаки, — невидимий голос продовжував коментувати події. — Ваше прибуття помітили. Бойовий дух захисників 100 відсотків. До початку штурму залишилось 40 секунд. 39… 38… 37…»

«Заткнися!» — цикнув я на надмірно балакучу систему і кинувся сходами, що вели на поміст, котрий оперізував верх частоколу.

— Усі на стіни! Вогонь по моїй команді!

«До початку штурму залишилося 5… 4… 3… 2… 1…»

Вчасно встиг. Щойно вибіг, як усі чотири шеренги козацького війська рушили вперед. І одразу ж бабахнуло кілька самопалів. У когось із захисників нерви не витримали.

— Не стріляти! Бережіть амуніцію! — ліворуч, метрів за двадцять від мене скомандував Федот Стрілець. — Рано ще. Куля не долетить.

Чудово. Отже, за цей фланг можна не тривожитися. Глянув праворуч — там махав шпагою Цепеш. Теж добре… Повів очима по рядах захисників: непоганий загін. Майже всі у стерпній броні, озброєні хто пістолем, хто мушкетом. Тут і Мамай, і навіть наші лікарі.

Козаки дедалі ближче. Ідуть мовчки, суворо. Це не татарва, що безперервно до Аллаха волає. Ці просто роблять свою роботу.

— Приготувати мушкети! — Подає команду Федот Стрілець.

Ну правильно. Хто краще за нього на цьому розуміється. Може, ще Мамай. Але козак озброєний пістолем. А на такій відстані ця зброя марна.

— Залп!

— Бабах! — разом лунає залп із кількох десятків стволів. На жаль, крім одного, всі мимо. Не врахував Федот, що не всі так володіють вогнепальною зброєю, як він.

Щось кричить Богун, і перша шеренга козаків переходить на біг. Стрільці роблять ще з десяток кроків, а потім передній ряд опускається на коліно.

— Бабах!

Свист куль… Чийсь зойк… Але більшість пострілів припадає на стіну. Занизили приціл. Але зрадіти не встигаю, бо стрільцям уже передають заряджені мушкети, і лунає другий залп.

Тепер зойків поранених набагато більше.

— Присісти! Не висуватись! — командує Мамай!

— Приготувати мушкети! — водночас кричить Стрілець. — За моїм наказом… Вогонь!

— Бабах! Бабах!

Наш залп зливається із пострілами козаків. Цього разу поцілило більше. З десяток козаків із штурмового загону падає. Але решта лише прискорює біг. До рову лишається метрів двадцять.

— Вогонь! — Знову командує Стрілець.

— Бабах!

Падають козаки, та й з нашого боку теж втрати. Оксана та Кирило вже клопочуться поруч із кимось. Чути стогін поранених, але дивитися ніколи.

Козаки добігли до рову та кидають у нього фашини. Мостять перехід.

— Вогонь! — надривається Стрілець, але залп уже не такий злитий. Стрільці козаків змушують людей ховатись і не дають часу прицілитися. Тож результат не втішний. Загалом парочка козаків падає ниць. А решта вже під стіною і піднімають драбини.