Читати книгу - "Україна-Європа"

Звісно, жахливий стан юнака і надані селянином пояснення неабияк переполохали усіх присутніх. До ректорського будинку негайно покликали лікаря, але той всього лише констатував очевидне: Томас Немирич дуже невдало впав з коня і скрутив собі в'язи. Те, що він досі не помер, можна пояснити хіба що неабиякими життєвими силами юного організму. Але вести мову про його лікування не доводиться. На жаль, можна лише гадати, скільки часу він ще проживе і чи встигнуть родичі дістатися Кисилина, щоб попрощатися з ним…

Втім, сказати щось напевно лікар не ризикував до тих пір, доки пан ректор не напустив на себе дуже-дуже суворий вигляд. Тільки тоді мовив вельми обережно:

– Що ж, при належному догляді… Максимум три дні. Але не більше, аж ніяк не більше! Горопашний юнак. Такий молодий…

Ректор не відповів нічого, наказав тільки нагородити селян, які мали в серці ласку попіклуватися про молодого чоловіка, й відрядити двох гінців: одного до батьків покаліченого учня, іншого до його дядька Стефана.

* * *

Коли Томас прокинувся вранці, батько сидячи дрімав на невеличкому ослоні поруч з його ліжком: адже все ж таки вимолив дозвіл тихенько сидіти поруч з сином. Втім, варто було юнакові поворухнутися, як Юрій стрепенувся й розплющив очі.

їхні погляди зустрілися. Немирич уважно придивлявся до сина і, здавалось, не пізнавав його. Не розумів, як і коли одинадцятирічний хлопчина встиг перетворитися на цього суворого юнака. Вони ж бачилися зовсім нещодавно. Ще під час літніх вакацій… Ні, не влітку: тоді він займався ополченням. І не навесні… Тоді, може, взимку?!

Кляті бунтівники!!! Через впертість цієї голоти, через небажання жити єдиною великою родиною під управлінням демократичного сейму і мудрого короля розкололася величезна могутня держава, люди повстали проти людей… і окошилось усе це на його любому синові!..

Кров прилинула до голови й натужно закалатала у вухах, мозок, здавалося, закипав, усе довкола завертілося шаленим хороводом. Але могутнім зусиллям волі Немирич подавив напад лютого гніву: адже поруч на широкій дошці, покладеній просто на ліжко, страждав його хлопчик, його ненаглядний Томасик!

Невідомо, про що думав юнак, проте він спробував посміхнутися… і мимоволі поворухнув головою. Очевидно, тієї ж миті різкий засліплюючий біль пронизав усе його тіло, бо Томас жахливо вереснув, немовби поранене зайченя, і закотив очі з неймовірно великими зіницями, хапаючи повітря широко розкритим ротом.

Наступної ж миті двері в кімнату негайно розчахнулися, з сусіднього приміщення влетів стривоений лікар і забурмотів, стурбовано схилившись над хлопцем:

– Ох, пане, пане! Попереджав же я вашу милість, що краще було б не вам, а мені бути поруч із юнаком, коли він прокинеться! І от тепер…

Лікар завмер на деякий час, немовби обдумуючи наступні слова, й додав вельми обережно:

– Пан ректор попередив мене, що з вашою милістю краще не сперечатися. Тим не менш, я дуже просив залишити мене сам на сам з хворим. Повірте, пане, так буде краще для всіх – насамперед, для юнака.

Вкрай засмучений і роздратований Немирич не надто охоче пішов до дверей, але тут його мало не збив з ніг учень лікаря, який нісся стрімголов, не розбираючи дороги та тримаючи на витягнутих руках якусь склянку з густою рідиною невизначеного кольору. Кімната образу ж сповнилася різким запахом якогось зілля.

– Йому можна, а мені зась? – невдоволено пробурмотів Юрій, спостерігаючи за учнем ескулапа, який поштиво завмер біля ліжка.

– Він допомагатиме, ви ж лише заважатимете, – пробурмотів лікар, водночас виробляючи якісь незрозумілі маніпуляції над нерухомим тілом Томаса. Немирич лише зітхнув невдоволено, проте з кімнати все ж вийшов.

Решту дня Томас перебував у напівзаціпенінні. Лікар категоричним тоном попросив більше не турбувати хлопця за жодних обставин – в іншому разі, погіршення може настати неочікувано, що матиме найтрагічніші наслідки для постраждалого.

Тому першу половину дня, якщо не враховувати простецького легкого сніданку (як і досі, їжа не лізла в перетиснуту нервовим спазмом горлянку), Юрій провів у компанії брата Стефана. Вони не обмінялися й десятком слів, мовчки розуміючи почуття один одного. А після обіду до Кисилинської школи нарешті дісталася Ельжбета: через вагітність вона мусила їхати в закритому екіпажі якомога повільніше, щоб її не заколисало у дорозі. Решту дня Немиричу довелося втішати дружину.

– Юрію, за що це нам… на нас?… За що?! – якомога тихіше, але все ж таки доволі чутно скрикувала нещасна матір час від часу.

– Не знаю, серденько моє, не знаю, – відповідав Юрій і додавав ледь чутно: – Якби ж то простій смертній людині насправді пізнати волю Божу!..

Пан ректор намагався не з'являтися у своєму домі, якщо ж і заходив, то робився більш непомітним, ніж його власна тінь. Адже відчував неабияку провину перед Немиричем за все, що сталося з його сином.

Справді, поважний пан полковник стільки всього робив для процвітання не тільки соцініянської общини Кисилина, але й безпосередньо школи, що ніякими словами не описати! І що ж?! Він довірив виховання свого найстаршого нащадка вчителям цієї школи і безпосередньо йому, ректорові – а вони не угледіли, як юнак влетів у халепу!!! Якби ж того фатального ранку пан ректор не відправився у гості до війта, а залишився разом з учнями!.. Можливо, все було б інакше? Можливо, він би заспокоїв усіх і не дозволив би Томасові йти з галявини на березі Стоходу, щоб дістатися до дядька Стефана. Адже «чесні любельські месники» не хотіли вчиняти їм шкоду, вони збиралися хіба що настрахати ненависних соцініян…

Отже, Томас не випросив би у селянина булану кобилку без сідла, не впав би і не звернув би в'язи. А тепер…

А тепер пан ректор у власному домі намагався перетворитись на подобу власної тіні. А над скаліченим юнаком чаклував лікар зі своїм учнем.

* * *

Наступна ніч минула спокійно. Але ближче до ранку пульс хворого стрімко впав, що дуже занепокоїло ескулапа: все ж таки агонія тривала третій день поспіль…

Вислухавши це, пані Ельжбета несподівано спокійним, навіть холодним тоном попросила допустити до сина її, а також по можливості й інших родичів. Нещасній матері не змогли відмовити у цьому проханні.

Тож коли на ранок хворий прийшов до тями, вона сиділа біля скорботного ліжка й лише час від часу беззвучно здригалася, щосили подавляючи