Читати книгу - "Україна-Європа"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Шкода…
Але чого саме чи чому юнакові «шкода»?! Батько схилився над ним, уважно прислухаючись до шипіння і стогонів, що вилітали крізь зчеплені від болю зуби. Нарешті почув:
– Тату… бережіть ма-а-а…
Після чого юнак знепритомнів. У Ельжбети почалася істерика, і Стефан обережно вивів її з кімнати. Тим не менш, не зважаючи на все, лікар доволі впевненим тоном заявив: якщо княжич Томас доволі спокійно провів минулу ніч – отже йому набагато краще! Якщо і наступна ніч пройде так само спокійно, то, попри невтішні попередні прогнози, на щось все ж таки можна сподіватися.
– А ти не жартуєш?! – загрозливим тоном спитав Немирич. На обличчі ескулапа з'явився високомірний вираз, він не відповів нічого, лише мовчки відвернувся і зник за дверима кімнати, де перебував скалічений юнак.
Але ще до обіду стан Томаса погіршився, намацати пульс було майже неможливо, дихання стало ледь помітним.
– Що сталося з моїм сином? – тужливо простогнав Немирич, вислухавши звіт лікаря. – Ти ж обіцяв…
– Це раніше я обіцяв, але тепер змушений…
– Врятуй мого сина! – скрикнула Ельжбета. – Адже ти можеш, можеш?… Відповідай нарешті!
– Не знаю, ваш син і так надто довго протримався. Якби не його молодість і не сила здорового загартованого організму…
Нещасна матір схопилася за серце і знепритомніла. Три служниці винесли її з кімнати, розгублений лікар розвів руками і знов пішов до безнадійного, як усі зрозуміли, пацієнта.
Через кілька годин Томас опритомнів, тоді послали за священиком. Після сповіді всі зібралися разом. Юрій тримав маленьку руку сина у своїх великих долонях. Спочатку юнак був при свідомості, але невдовзі почав марити, весь час поривався щось сказати. Батько і дядько щосили стримували сльози, нещасна матір плакала. Не ховаючись.
Під вечір Томас замовк, тільки тихенькі стогони час від часу виривалися з його грудей. Близькі згуртувалися біля його ліжка ще тісніше. Стогони припинилися тільки опівночі, їх змінили різкі хрипи, дихання вмираючого стало уривчастим і нерівним, потім взагалі припинилося. У кімнаті запанувало глибоке мовчання: все було скінчено.
Слідом за тим залунали крики й ридання. Стефан вивів вагітну Ельжбету геть із кімнати, Юрій же залишався біля тіла сина. Перебуваючи в повному розпачі, він вкривав поцілунками його досі тепле обличчя і нерухомі руки. Немирича неодноразово намагалися вивести слідом за дружиною, проте він не дозволяв цього зробити. Піддався, тільки коли Стефан повернувся і, схилившись до брата, обняв його за плечі та ласкаво потягнув за собою.
Втім, коли померлого синочка обмили, перевдягнули у чистий одяг і поклали в труну – повернувся й мовчки сидів, не звертаючи увагу на тих, хто час від часу заходив до приміщення.
Душу Немирича терзав нестерпний біль. Під суворою зовнішністю полковника насправді ховалося любляче трепетне серце. І тепер, сидячи біля скорботної домовини, Юрій картав і звинувачував себе у смерті любого синочка. Він відмовлявся зрозуміти, як же отак сталося, що його Томасик, на якого батько покладав величезні сподівання, отак раптово, безглуздо віддав Богові душу?! Чому Всевишній не врятував його синочка, чому не зупинив від необдуманого кроку?!
Чом дозволив, чому влаштував усі земні обставини в розколотому, розореному королівстві Польському таким чином, щоб мудрого батька у критичну мить поруч з юнаком не було?…
А може, зовсім не Господь у цьому винен, а… люди?!
Може, винна соцініянська громада міста Кисилина?!
Або недолугі викладачі тутешньої соцініянської школи?…
Пан ректор, який пішов у гості до війта замість того, щоб бути з дітьми…
Пан війт, який запросив у гості ректора…
Він же приділяв їм усім стільки уваги!.. Обстоював їхні інтереси у сеймі!.. Щедрою рукою сипав гроші!.. А земля?…
І ці телепні не зуміли пригледіти за любим його синочком…
Томасику, Томасику, маленький мій, як же так сталося?! Ти ж зростав таким талановитим, таким розумним і успішним!.. Якби твоя душа не неслася зараз вищими сферами на зустріч із Господом – та ми би з тобою, коли б ти виріс!..
Тепер не виростеш. Томасику, Томасику, як же так сталося?! Звісно, тепер Бльжбета вагітна. Не можна виключати, що вона народить ще одного сина.
Іншого синочка…
Так, виключати не можна, але…
Але хто ж замінить у зраненому батьківському серці тебе, любий мій Томасику?! Ніхто не замінить, ніхто й ніколи! Тебе – ніхто. Господь дав старозаповітному Йовові інших дітей замість тих, яких забрав у час випробувань. Біблійний Йов зрештою змирився з цим і був щасливим. Чи все ж таки не змирився, все ж таки нарікав у глибині душі?! Як же тут змиришся, якщо дитина, яку зараз носить під серцем Ельжбета, – то буде інша дитина?! Й невідомо ще, хлопчик народиться чи дівчинка…
А Томас?! Хто ж тебе замінить, синочку…
Знов і знов Немирич то картав себе, то задавався одними й тими ж запитаннями, сидячи поруч зі скорботною труною. І не знаходив жодної прийнятної відповіді…
Варшава, столиця королівства Польського, кінець вересня 1649 року
– Отже, Немиричу, вибачай, але нічим тобі допомогти я не в силах.
– Ваша Величносте!..
– І не проси!
Голос Яна Казимира сповнився твердої рішучості, коли він говорив наступне:
– Знаю про твою відданість не тільки твоїй вірі та соцініянській общині, але й Короні Польській. Знаю і ціную. Пам'ятаю також і про те, яку неоціненну допомогу надав ти особисто мені в критичну мить, коли у перший день битви під Зборовом кляті бунтівники налетіли на табір, який ми так і не встигли розбити на правобережжі Стрипи. Подібні речі негоже забувати будь-якому шляхетному пану, тим паче, королю…
І тим не менш, я не можу піти назустріч навіть тобі, який особисто допоміг мені урятувати ситуацію! Не можу звинуватити людей у неіснуючих гріхах! Тим більш, що винними їх не вважаю ні в чому… Отаке моє слово.
Немирич похнюпився, король же заговорив дещо м'якіше:
– Всі ми знаємо, наскільки величезне горе спіткало тебе і всю вашу родину. Смерть неповнолітнього сина, батькового спадкоємця – це жахливий удар, згоден. Проте навіть скуштувавши настільки величезне горе, ти мусиш змиритися з ним і поховати в глибинах власної душі всю гіркоту, вилиту на тебе лихою долею! А щоб нести свій розпач іншим людям, навмисно чинити їм неприємності й усілякі капості?… Ні-ні, про це навіть не думай! І моєї підтримки у цих намаганнях ти не дістанеш. Можеш навіть не розраховувати, все це даремно.
Вони
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Європа», після закриття браузера.