Читати книгу - "Наречена Шульца"

Це все, що залишиться після нас? Так, усе. Якщо будемо сидіти тихо. І ховати правду за шафою. А ще краще — у шафі. Бо ж чи не її провина в тому, що могло скластися таке враження? Що образ життя Бруно, відтворений Фіцовським, іноді втрачав пропорції. Як отой Бруно-кліщ на картині Віткаци. Але як могло бути по-іншому, якщо вона скупилася на будь-яку інформацію, відрізала його від своєї пам’яті, нехай навіть лише від уяви. Адже чомусь занотувала собі недавно вислів, який приписують великому Леонардо да Вінчі: „В сутичці правди й брехні завжди виграє найцікавіша історія”. Їй це більше підходило до Оскара Вайльда, але, прошу дуже, — може бути й Леонардо.

Цього року вислала Єжи Фіцовському найбільше листів — цілих десять. Було в них майже все. Звісно, не без підтвердження правила про її, Ю., анонімність. Але крім цього… Почала боротися. За себе, за свою Юну. Хоча й далі приховану за ініціалом. Лист за листом. Спокійно, методично. Але водночас — трохи різноманітності, аби світ не подумав, що вона розповідає банальні речі.

Тож спершу історія їхнього знайомства, вулиця, математик Кущак. З якої це школи вона тоді поверталася, коли він зачепив її, бо ж працювала у двох? Далі: вона — антилопа, він — пес. І ці особливі заручини. А передусім — приятелі, улюблені письменники, книжки. Віткаци, Бреза. Дрогобич, Закопане, Варшава. Дороги їхнього спільного життя. Будь ласка!

Не всі, ясна річ. Той найдраматичніший момент не можна було розкривати. Писала про невлаштованість, в якій мусила жити у Варшаві, з розпачем розпочинаючи кожен день. Що далі? Робота без перспектив і стосунки без майбутнього. Бруно — пристрасний у листах і неспроможний у житті на жодні зобов’язання, як будь-який інший чоловік. То що? Що я мала зробити?

„Як наважитися розірвати цей зв’язок, який об’єднував нас чотири роки, залишити напризволяще цю тендітну, безпорадну й безборонну перед життям істоту… Та все ж я не могла жити в цій постійній боротьбі, і на допомогу мені прийшла важка хвороба — чудова втеча”.

„Коли я одужала, одразу ж покинула роботу у Варшаві й повернулася до батьків”.

Але він уже, мабуть, здогадувався, що з цим її одужанням та розрахуванням з роботи не все було так просто. Цілий рік, аж до грудня 1937-го — так, з батьками в Янові, але на платному лікарняному з Головного статистичного управління. Та й ця її хвороба виглядала значно серйозніше, ніж сама Юна могла в цьому коли-небудь зізнатися…

„Після хвороби, з цього іншого боку, я повернулася до життя зовсім іншою. Віддалилася від Бруно на цілі віки”.

З цього „іншого боку” — а все-таки! „На цілі віки”. На віки? Насправді ненадовго. Всього лише на кілька десятиліть. Бо ж тепер знову була разом з ним.

Багато писала Біографові про ліс. Про море менше, хоч до моря було близенько. (Щоправда, люди тут казали, що Ґданська затока — це ще не море.) Але вода вже всю решту життя нагадувала їй той світанок, коли вона, мокра й перелякана, бігла з озера додому. А вдома два тіла — матері та батька. Тому не вода — ліс. Їздила до Тухольських борів[204], до Тленя[205]. На вакації. Сама. Надсилала звідти листівки до Варшави.

Чекала на ці поїздки. На полегшення, яке завжди приносив ліс. Знайомі чергування весни й осені, цвітіння й достигання, ювілеїв і народжень.

Марширувала кілька кілометрів, щоб заслужити на відпочинок серед моху й трави. З роками не ставала слабшою. Довго зберігала форму. Лягала на спину. Дихала сонцем. Дерева колихали небо.

Так усе було влаштоване. Ліс мав прозору душу. Важливо про це знати. І ні з ким не ділитися цим. Навіть з тобою, Бруно.

Мурахи й цвіркуни, бабки і птахи, бобри, козулі й дикі кабани… Вільхи, ясени, дуби, що тяглися до світла. Кажани й переплетене коріння. Пішки крокувала по цьому світу, звільнена від усіх своїх турбот. Вивчала родини журавлів, характер оленів, звичаї вугрів. Після всіх буревіїв. Найважливішим був новий світанок, дихання туману над галявиною, смак роси. І впевненість, що все воно є і не зникне, коли заплющиш очі.

Намагалася не вносити туди своєї темряви. Не порівнювати роботу дятла зі власним биттям головою об стіну.

Вже не сумнівалася, що Єжи — приятель. Хоч іноді мусила його стримувати. Бо ж не