Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

А взагалі, ми ще не раз пошкодуємо за комуністичною дисципліною! Сказали, приміром, китайцям убивати горобців – усіх винищили, мух – теж; видали нарешті в СРСР такий потрібний указ про боротьбу з пияцтвом – і вмить припинилися весілля й хрестини, іноземних гостей стали пригощати мінеральною водою (я пригадую, як у нашій Спілці письменників обурювалися якось італійські гості, що їм до обіду не подають вина, адже кожен знає, що без вина італієць не споживає їжі); у Молдавії, Криму й на Закарпатті повикорчовували виноградники, на винзаводах поламали імпортні лінії; після чорнобильського вибуху партапаратникам суворо наказали заживати йодові пігулки, щоб хтось там, захворівши, не полишив, крий Боже, відповідального поста, й наказ ретельно виконувався, а простому «советскому человеку» влада звеліла вийти на першотравневу демонстрацію – і вийшов народ, сповнений гордості за комуністичну партію, яка нічого не боїться і для якої «нет преград на море и на суше».

Сталося нечуване бузувірство: у Києві московські сатрапи – перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький і голова Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко – вигнали першого травня під радіоактивну зливу роздягнутих дітей, і ті мусили танцювати перед партійною трибуною на Хрещатику, – а скільки з тих дітей уже нині не живуть, а скільки просять у людей грошової допомоги, щоб поїхати лікуватися за кордон, а скільки не стали матерями і батьками – ніхто про це нині не знає. Я двічі на Верховній Раді вимагав суду над цими злочинцями – марно: ворон воронові ока не виклює, навіть якщо вони прийняли українські символи.

Скомпрометував себе в одну мить «добрий царьок» М. Горбачов: симпатичний балакун, який, на відміну від своїх попередників, не засиджувався за зубчастими стінами Кремля, а водно виїжджав на такі милі й демократичні зустрічі з народом, під час яких кожен смертний міг упритул підійти до Самого й порозмовляти з ним, ніби зі своїм кумом, причаївся, мов боягузливий тхір, у своїй московській резиденції й ні разу не виїхав на місце катастрофи – навіть не спробував заспокоїти громадян. Божок упав із п’єдесталу і вже ніколи не зміг на нього піднятися, хоч довго ще ходив по світу в аурі реформатора, поки обставини не змусили його зняти корону, – і тепер жалюгідний екс-президент, якого, до речі, народ ніколи не обирав, паяцує за кордоном, влаштовуючи політичні шоу, просторікує про «єдіную і нєдєлімую Русь» і знову ж таки, як справжній боягуз, не має цивільної відваги з’явитися в залі суду, де розглядаються шахрайські махінації комуністичної партії, яку він очолював.

Вибух на Чорнобильській АЕС зруйнував підвалини відвічної імперії, а перший тріск у глиняних колонах фасаду почувся, як і мало бути, теж в Україні: цей шмат призначеної для Свободи благословенної землі, знівеченої, згвалтованої московським окупантом, став глевтяком, яким імперія врешті-решт вдавилася.

Був це вступ до моєї розповіді про IX з’їзд письменників України, який відбувся у червні 1986 року.

Підготовка до з’їзду відбувалася досить спокійно. Голова Спілки Павло Загребельний зв’язувався телефоном з письменниками, яким пропонував виступити на форумі: попросив він і мене, щоб я сказав слово про вагу і резонанс історичного роману в Україні.

Я радо погодився. Саме тоді до точки обриву натягнулася тятива ворожнечі між літературними погромниками, яких очолив критик (якщо його можна так назвати) Микола Равлюк – автор статей, спрямованих проти історичного жанру як явища взагалі, а з іншого боку стояли такі майстри цього жанру як Ліна Костенко з «Марусею Чурай», Павло Загребельний з романом «Я, Богдан», Роман Федорів з «Отчим світильником», і треба було комусь цю тятиву розрубати, щоб ніколи більше історичні романісти не мусили всує перетягати шнура з невігласами та яничарами, які боролися не з авторами, а з історичною пам’яттю – найважливішою національною категорією.

Я серйозно готувався до виступу, про це знали письменники й чекали на нього: український історичний роман стояв у центрі ідеологічної боротьби з окупантом, і на ньому схрещувалися вістря шабель непримиренних ворогів.

Взяв я для аналізу «Я, Богдан» П. Загребельного і «Марусю Чурай» Л. Костенко. До ніякого славослів’я не готувався, хоч і донині – хай і по-різному – високо оцінюю ці твори. Роман Павла Загребельного настільки серйозний і настільки серйозні має вади (гетьман Іван Виговський змальований мало не блазнем, Переяславська рада трактована як найвищий чин Хмельницького, заради якого він начебто вів шестирічну національно-визвольну війну), що сам говорить за себе. Проте треба було тоді наголосити на тверезій і актуальній авторській трактовці вождя, якого нам здебільшого змальовували фальшивими барвами – то відчайдушним рубакою або палким коханцем, то, як у Генріха Сєнкевича, непробудним пияком. У романі «Я, Богдан» вперше в українській історичній романістиці постав перед читачем весь у сумнівах глава української держави: а чи збудував він її, якщо не відмежувався від сусідів щільним кордоном й вони надалі залишилися «прозорими», не поставив митниць, не обмінявся посольствами хоча б з примежними державами, не відкарбував власних державних монет, не навчив народ працювати?.. Чи треба доводити, що проблематика роману була актуальною і під час письменницького з’їзду, і – нині.

У своїй короткій доповіді я проаналізував теж роман «Маруся Чурай», наголосивши не стільки на традиційній першій частині, а саме на другій, де показаний покутний шлях Марусі на прощу до Києва. За що ж їй каятися, спитав би хтось, адже вона свята! В тому-то й річ, що тільки святі мають право відбувати покуту за весь народ… Може, якраз тоді в моє серце впала палюча іскра з роману Ліни Костенко, яка потім засвітилася в образі мого Єпіфанія в «Орді», котрий шукав по всій українській землі покаянної дороги до Храму.

Львівський партійний бос Віктор Добрик, виряджаючи нас на з’їзд, розмовляв з нами, ніби з чабанами ватаг: мовляв, дивіться ви мені – не ляпніть там чого зайвого! Та не через його погрози промовчав я на з’їзді…

Я не знав і навіть припустити такого не міг, що мій приятель Борис