Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Цей уряд став формально чи не найпродуктивнішим з-поміж усіх кабінетів директоріальної доби. Він відбув аж 115 засідань (перше – 31 травня, останнє – 15 жовтня), на яких розглянув 523 питання, внесених до порядку денного. І це при тому, що урядовий потяг безупинно переміщався: з Вінниці – до Жмеринки, потім до Проскурова, звідти – до Кам'янця і далі – від ст. Каленівщина до Станіславова, зі Станіславова до ст. Ряшів, з Ряшова – до ст. Пржеверське, знову до ст. Ряшів, далі до Тарнова, звідки він знову перебазувався до Станіславова.

Першим публічним документом нової РНМ стала «Декларація правительства Української Народної Республіки» від 2 червня, яка зафіксувала черговий, але знову радикальний поворот у внутрішній та зовнішній політиці держави, остаточну відмову від принципів, покладених в основу рішень Трудового Конгресу, який формально «легітимізував» цю державу. «Декларація» чітко визначила головний пріоритет зовнішньої політики УНР: військово-політичний союз із Польщею – проти більшовиків та Денікіна. Саме такий курс, на думку РНМ, мав «відкрити перед Україною широкий обрій спільного з усією Європою культурно-економічного життя». Уряд оголосив курс на встановлення такого державного ладу, який би відповідав «дійсним потребам населення». Цей лад мало «встановити народне представництво – парламент, складений на підставі загального, рівного для всіх, безпосереднього, таємного, пропорційного виборчого права». До скликання парламенту функції законодавчого органу влади обіцялося передати «передпарламенту», сформованому «з представників населення, місцевого самоврядування, громадських, політичних, професійних і кооперативних організацій». Урядова Декларація обіцяла також створити «міцну дисципліновану армію», сприяти розвитку приватної ініціативи у всіх сферах економіки, «перевести систему внутрішніх реформ, ставлячи в першу чергу заведення твердої влади та планомірної організації ладу і повного спокою». Усі ці та інші марення розбивалися вщент, унеможливлювалися постулатами про «селянство, яке є основою нашої державності» та постулатом про те, що «до остаточного вирішення земельного питання в парламенті вся земля і надалі повинна залишатися в користуванню селян, котрі її оброблюють і обсівають».[475]

Автори та натхненники «Декларації правительства Української Народної Республіки» так і не зрозуміли ясних, як Божий день, речей. Перша: основою держави не може бути ані селянство, ані будь-який інший стан суспільства. Основою держави, тим більше парламентської, може бути виключно і тільки право, втілене в системі законів. Одним з основних, Богом даних, невід'ємних, природних прав людини є право на приватну власність, у тому числі на землю. Позбавивши незаконним, насильницьким способом цього права всіх, крім «селян, котрі її оброблюють і обсівають», УHP від початку прирекла себе на криваву агонію. Причина в тому, – і це доводить уся відома історія людських спільнот, – що селянство як стан у принципі не може бути державотвірним чинником. Держава потрібна виключно місту – як інструмент гармонізації його, міста, економічних і соціальних відносин та регуляції його взаємодії з зовнішнім світом.

Видавши означену Декларацію, уряд заходився налагоджувати державні справи. Напрямки державотворення, за умов відсутності будь-якого реального впливу на військову, зовнішню політику та доступу до валютних ресурсів, обрали такі:

– роздача грошей (наприклад, 10 млн грн. «для утримання Сільськогосподарського вченого комітету України», 5 млн грн. «на видачу ріжних допомог військовослужбовцям», 12 млн грн. – «аванс на купівлю інвентарю для судових справ», 1 млн 650 тис. – на «вислання торговельно-економічної місії до Варшави»,

– передача польській стороні невідчужуваного державного майна (наприклад, «про перехід українських залізниць під польський військовий та цивільний заряд»),

– листування з Макаренком та Швецем, на листи яких уряд офіційно ухвалив «не реагувати», а натомість проголосував «необхідність» їх «приїзду…до місця осідку центрального українського уряду»,

– чергова ухвала щодо «вживання всіх заходів до найскорішого внесення до Ради Міністрів законопроектів про Конституцію і скликання передпарламенту».

Зробили спробу і з'ясувати кількість населення УНР. З цією метою видали відповідний закон. Дарма що не було кому і коли його виконувати – так само, як і закон про мобілізацію армії УНР, і наказ Петлюри з вимогою «завести постійний порядок і лад», і «Закон про цивільне управління при Головній команді Військ УНР» тощо.[476]

5 червня 1-ша Кінна Будьонного прорвала українсько-польський фронт. Наступного дня «по пропозиції польської військової влади» уряд Прокоповича ухвалив евакуацію з Вінниці. 9 червня столицею Республіки – аж «до вияснення становища» УНР – було визначено Жмеринку, але вже 14-го числа мусили тікати і звідти. 12 червня було відновлено більшовицький контроль над Києвом. 16 червня уряд Прокоповича опинився вже у Проскурові – за 120 км від Жмеринки. Єдині проблеми, якими уряд переймався тими днями, – це евакуація з однієї залізничної станції до іншої, призначення та перепризначення вищих урядовців та фінансове становище. Так, 18 червня РНМ була змушена констатувати «скрутне фінансове становище держави», поліпшити яке було вирішено за рахунок позички у Польщі (від 500 млн до 1 млрд польських марок), «довгострокової позички» в 2 млрд французьких франків «за кордоном», «короткострокової позички» в 100 млн французьких франків «на негайні потреби закордонних місій», «вжиття самих рішучих заходів щодо одер в