Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Дві складні зустрічі в один день – важкувато, проте здається, якщо зволікатиму хоча б ще трошки, то просто помру.

Два перельоти, два міста, два готелі, в які ми просто закинули речі та дві розмови для того, щоб відпустити минуле. Назавжди. Я так сильно цього хочу та жадаю… Як ніколи сильно.

Машина повертає і я, побачивши батьківську хату, прислухаюся до своїх емоцій. Нічого. Мене не бентежить, не трясе від переживань, страху немає, немає радості, взагалі нічого.

— Я нічого не відчуваю до цього місця, Марк. Це… трохи дивно, ти так не вважаєш?

— Думаю, ти нарешті все розклала по поличках у своїй прекрасній голові, моя Вишня. Ти виглядаєш інакше, навіть говориш інакше. Все стає на свої місця, моя красуня.

— Дякую, що ти поряд зі мною, — кажу щиро, і Марк усміхається до мене, а потім м'яко притягує до себе, обіймаючи і цілує у скроню.

— Приїхали, — оголошує водій таксі.

Я підводжу голову і дивлюся у вічі свого чоловіка. Гуляю по улюбленій лісовій гущавині, ніжачись у його обіймах.

Коли Марк відчиняє переді мною двері, окидаю швидкоплинним поглядом вікно батьківської спальні і бачу маму. Вона просто стоїть і дивиться на нас через білу фіранку. Звідси я не можу розглянути її очей, вираз обличчя або зрозуміти які емоції мама відчуває побачивши мене, але вона зовсім не зривається з місця, щоб зустріти нас або, хоча б, відкрити двері. Тож коли я відчиняю вхідні двері слідом за незамкненою хвірткою, на порозі нікого немає.
Що ж, гаразд. Ми проходимо далі, прямуючи до кабінету батька. Я не впевнена, що він вдома, але якесь дике бажання вирішити все зараз не відпускає. І коли я різко, але впевнено відчиняю двері батьківського кабінету (чого без стуку не робила ніколи в житті), навіть трохи посміхаюся, побачивши його в кріслі.

Раніше це місце було каральним. Я майже ніколи не входила сюди з власної волі, доки мене не викличуть на покаяння та покарання. Страшним, темним і холодним мені здавався кабінет. Насправді він був затишним для свого пана, але що добре для господаря, жахливо для його підданих.

Зараз у мені немає страху і справа не в Марку, що стоїть за моєю спиною. Я ніби зрозуміла, ось практично зараз, у цей момент, що вільна. Так, купа обставин і Марк витяг мене, тільки ось я могла б покінчити з цим набагато раніше, якби просто відкрилася своєму чоловікові. Скільки тарганів запустила у мою голову людина, що розкинулася переді мною, а сама я невтомно годувала їх власним страхом, дивлячись на матір, і лише допомагала комахам розмножуватися.

— Хороші дочки не приїжджають без дозволу чи попередження в гіршому разі, Таїсія.

— Це більше не моя характеристика, — на думку чомусь спадає наша з професором перша зустріч в аеропорту та його слова «Ти хороша дівчинка, Тая?». Посміхаюся про себе і уявляю важливого для мене чоловіка, — Це Марк, — кажу рівним голосом, обертаючись назад, — і зараз я говоритиму, а ти слухатимеш мене.

Батько дивиться на мене з цікавістю, наче на дивне звірятко. Як на собаку, якого довго-довго дресирував, а зараз він на «апорт» раптом гавкати почав. Та мені було байдуже. Марк сідає на диван, що стоїть біля стіни, приймає позицію спостерігача та мого охоронця. Він дає мені можливість самій все вирішити, бо це не Ілля, це мій батько, моє власне минуле і розібратися мушу саме я. Не можу пояснити, але знаю, що мені до болю це потрібно: відчути себе переможницею, не переможеною; поставити крапку.

— Я знаю не лише про аварію Бокаєвих. До речі, Марину Віталіївну я згадала в барвах. — Починаю сміливо, залишившись стояти. Я не хочу сідати, гидко. — Про те, яке ти чудовисько ми розмову не підніматимемо, тут в принципі обговорювати нічого. Але я маю вимоги, які ти виконаєш і живи як хочеш, тільки без мене.

— Ти адресу не переплутала, дівчинко? — каже, скануючи мене звуженими очима, — не забула, хто тебе годував, хто освіту тобі дав? Я зробив тебе!

— Ось і вигрібай тепер вдосталь. Не виконаєш того, що хочу, піду та напишу заяву як свідок. А я піду, не сумнівайся. Тільки тоді все спливе, сам знаєш, — повторюю сказані раніше Марком слова і чекаю.

— Насміліла… Мало я тебе шмагав, охх мало, шкодував все!

— Шкодував?! Та ти бив мене за все! За правду і не правду, за вчинене і ні! Ти мене продав! За свою помилку вирішив заплатити мною! — вперше підвищую на нього голос.

— Так, вирішив. А на сході як, люба моя, люди живуть? Спочатку батько рішення ухвалює, потім чоловік. Це правильно!

— Ми не на сході! Ми у вільному суспільстві і я тобі рівна! Рівна, чуєш?!

До цього я могла кричати в сльозах, у розпачі та від образи, але ніколи в моєму голосі батько не чув стільки рішучості, як цієї хвилини. Мені навіть здалося, що він глянув на мене трохи інакше.

— Рівна значить? — усміхнувся він, — і що, батька рідного за ґрати впекти готова?

— Ти ж рідну дочку продав, — відказую, — від яблуні, як то кажуть.

І хоча найбільше на світі я не хочу бути схожою на нього, знаю, що в діалозі займаю правильну позицію. Не нию, не прошу і не вмовляю, і саме цим він вражений.