Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

— Що хочеш? — питає, роблячи панський помах рукою.

— Купиш мені квартиру, яку я скажу, даси спокій моєму навчанню і мені. Ти більше ні на милю до мене не підійдеш, і я ніколи перед тобою не з'явлюся. І мама. Якщо вона захоче піти, ти виплатиш їй цю суму, — підходжу до столу, нахабно висмикую аркуш зі стосу, хапаю батькову ручку і надряпую цифру. Помічаю, що руки не тремтять і подумки хвалю себе.

Батько бере листок до рук і вибухає реготом. Німа сцена. Я ж мовчу. Ще декілька секунд тому під супроводжуючий мої кроки регіт я повернулася на місце, де стояла весь цей час і тепер не зводжу з нього погляду. Він театрально втирає сльози, зітхає кілька разів і озирнувшись на Марка каже, киваючи на мене:

— Ти з нею це довго репетирував?

Марк питання ігнорує. Розслаблений і зібраний одночасно, як ситий лев, перед яким скаче заєць.

— Це мої умови, і я не готова поступитися в жодній, — говорю з натиском, — я чудово знаю, що в тебе є ці гроші і сильно ти не постраждаєш, віддавши їх. Вважай це відкупними або як там тобі заманеться, мені все одно.

— А ти, я дивлюся, волі вихопила у столиці, Таїсія. Де гарантії, що ти не даси справі хід? Ти ж хочеш пограти у дорослу дівчинку, то відповідай.

— Гарантій немає. Жодних. Доведеться тобі повірити мені на слово. Сподівайся на виховання, — кажу і чомусь усміхаюся, а всередині хвилююся, хоч у правильності своїх дій певна. Адреналін вирує?

— Я подумаю. — коротко, граючи вилицями. Я загнала його в кут, ми обидва знаємо, він намагається тримати обличчя. Тож я киваю.

— А щоб думалося веселіше, раджу погортати на дозвіллі і якнайшвидше ухвалити рішення. Може, Тая надумає діяти в протилежному тобі напрямку, — Марк встає з дивана і кидає, прямо-таки жбурляє батькові на стіл папку, яку до цього тримав у руках, — це копії, оригінали в мене. І пам'ятай, що б ти не зробив, твої справи спливуть. Скани документів не в однієї людини зберігаються, тож можеш хоч машину зі мною підірвати, спокійніше спати не зможеш. Просто швидше опинишся на нарах.

З цими словами ми одночасно робимо крок до дверей, але я зупиняюся. Є ще дещо.

«Покажи мені свої яйця, Таїсія…» — майнув в голові спогад. Тоді я мало не задихнулася від цих мерзотних слів, від нерозуміння, що мене охопило. Зараз я вже не та тремтяча, як осінній листок дівчинка. Я – квітка папороті, але не та некрасива, а настільки особлива, що не всі здатні оцінити мою красу і мій цвіт дістається лише тому, хто гідний. Наскільки ж по-іншому видна та сама ситуація. Все залежить лише від того, з якого боку ти на неї дивишся.

Дістаю із сумочки два курячі яйця. Дорогою попросила зупинити машину і купила в маркеті поштучно. І кладу на стіл прямо перед батьком. Він спочатку дивиться не розуміє, але в цьому я йому допоможу, буду такою великодушною.

— Тепер у мене з'явилися яйця. Ось, демонструю. — Говорю з гордо піднятою головою.

Він посміхається, його обличчя вперше багряніє, і я розумію, що виграла. Програла стільки битв, але виграла війну. Я вища за нього, вища за них, бо я інша.

Він відкриває рота, намагаючись щось сказати, але так і не підібравши слів, закриває його. Прекрасно розумію, сама відчувала це неодноразово. І, давши собі ще кілька секунд насолодитися видовищем, роблю крок назад – до майбутнього і до Марка. Але тепер я знаю, що моє майбутнє можливе і без нього, взагалі без нікого, тому що я самостійна і цілісна.

Двері кабінету м'яко грюкають за нашими спинами і слідуючи до виходу я мимоволі заглядаю на кухню. Там мати.

Раунд два.

— Їдь звідси. Просто їдь, — кажу їй, спостерігаючи як панічний страх охоплює її бліде обличчя, — Тобі не треба жити тут із ним. Все можна виправити. Просто йди. Я тобі допоможу.

— Пробач мені за все, Тая, — тремтячим голосом шепоче вона, а потім різко стає зі стільця і обіймає мене. Дуже міцно, — Я люблю тебе, доню. Дуже-дуже. А теперь йди. І не повертайся в це пекло ніколи. Ніколи. Ти в мене розумна дівчинка.

Занадто складний день. У дворі батьківської ділянки оглядаюсь і зітхаю, відпускаючи все, що зберігала до цього: образи, страх, ненависть, любов, зобов'язання та своїх тарганів. Більше вони не годуватимуться мною. І лише кислота жалю палить язик. Жаль за тим, скільки часу я пробула тут. А ще полегшення. Бо нарешті все скінчено.

— Я пишаюся тобою, моя Вишня. Дуже пишаюся, — шепоче Марк, обіймаючи, коли ми лежимо на ліжку у готельному номері. Ми думаємо про одне й те саме.

Піднімаю на нього голову та посміхаюся. А в моїх очах завмерли сльози.

— Люблю тебе, моя хоробра дівчинко, — зізнається він уперше, і я затамовую подих.

— Люблю тебе, мій Марк.

Ця ніч була однією з найніжніших. Його губи, мій придих та одне серце на двох. Єднання душ і наших тіл – коли всі питання закриті, зізнання сказані і немає сумнівів – особливо чуттєво і нескінченно.

Я люблю його. Чоловіка, який знайомився зі мною у кафе. Лижника, що збив мене на схилі. Викладача, який читав лекції на парах. Професора, бо це слово додавало пристрасті для нас. Людину, яка не побоялася і захистила. Марка, який любить і пишається, бо я – це просто я. Його Тая. Його Вишня. Його жінка.