Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Напір потужний. Дивлюся, як пар завалюється на один бік, видно праворуч звідкись протягає.

Потім на руку свою дивлюся, а там — змішувач та й частина крана.

Там, у п'ятірні.

А не над умивальником.

Вже ненавиджу цю хату. Якого біса тоді купив, не пам'ятаю. Щоб вище й побільше, а триметрові вікна стежать за містом з усіх боків. П'ять років тому тицьнув пальцем у квадратики проєкту, що лежали на столі, а зараз — не знаю за яким ладом мені знадобилося стільки білих поверхонь.

І ще п'ять спалень.

Кидаю зламаний змішувач у рукомийник, і йду воду у квартирі перекривати.

Завтра сам полагоджу, а майстер йде до пекла нехай. Уже заочно.

Телефон перевіряти не буду, бо теж погну на хрін. Юрист має інфу підігнати. Там сьогодні остаточно справу шарпака спустили на гальмах на моє прохання, але я-то чекаю іншого.

Не напише ж вона.

Із нею тепер через Марата спілкуємося. Який ніколи не назве Алісу дівкою, тому що він тепер їй симпатизує. Уже разів десять сказав, що вона набагато проникливіша, ніж здається.

Дуже цінна інформація.

Бестія вже встромила в нього свої ікла.

Звичайно ж, прониклива. Таким шарпакам, як я, це взагалі-то відомо.

Тепер ми знову в одному місті живемо. Тільки більше в сотні разів ніж Васильків.

Телефоную Ігнату, нехай звітує за новим напрямком. За яким я вирішив знову більше чорного налу гнати. Передумав я недавно. Ось так-то тепер. Бабло підскочить, а в адміністрації там знову напружаться.

Нічого, їм корисно, а мені в радість.

Після качалки завжди легше стає, то й тоді повідомлення гортаю. Мене піт насправді освіжає, а ще, у мене три нові смартфони в коробках лежать, якщо зламаю ще один.

У вертикальному блоці стрічки один чат нагору піднявся. Уперше за три тижні.

Прямокутний блок повідомлення розпливається по краях, а рамкові лінії двояться. Дивлюся в цифрові букви, і ніби заново читати вчуся.

Аліса: Дякую, Васю. 

Криє мене бураном, не можу згадати потім у коридорі, де власне знаходжуся. Рушником череп деру, але спітніле волосся сухим не стає.

Обтрушуюся й обтрушуюся, впору самому собі вмазати. Натикаюся поглядом на себе ж, у куточку дзеркала настінного, і відкидаю рушник, відвертаючись.

Востаннє вона писала того дня, коли напали на неї. Ярлик відправляла. Серце рожеве, зі смужками якимись.

Постійно мені ці штуковини раніше закидала.

Ввічлива така, «дякую». І на ім'я звернулася. Хочу відповісти їй, бачиш, хоч раз корисним побув.

У проблемі, що сам для неї створив.

Але вона відповість, що це востаннє.

А читати я це не збираюся.

Ігнат просить-мимрить про особисту зустріч. Типу він не може так більше працювати. Зовсім розперезалися, поки я на курортах Василькова прохолоджувався. Повідомляю, що прочитав його гороскоп і там сказали, що він йде на хуй сьогодні.

Бестія вигризла скасування охорони, зокрема й впливом на безпечника. Залишив Марат їй гео—маячок і тривожні кнопки якісь. Каже, у столиці ризику в десятки разів менше.

Що ж раніше не сказав, розумнику? Я б життя своє у відхідник не спустив.

Знаю, де вона ошивається останні три дні, і сьогодні знову туди поїду. Треба проконтролювати, що вона там розворотить.

Тому що завтра я остаточно викуплю сусідню з археологічним музеєм будівлю. Папери залишилося підписати.

Адже Аліса тепер експонати рятує. І співробітників музею.

Швидко Васильків забула, вона така. На вигляд ласкава і турботлива, а насправді — перекотиполе. Тільки в паразита сирітського вчепилася намертво. Це привілей для обраних.

Справжня вертихвістка!

Паркую тачку біля виїзду житлового комплексу, на протилежному боці від території музею.

Звідси видно і частину подвір'я з марною виставкою, і ворота, звідки співробітники виходять.

Жую цигарку, і цифрові підписи на доках відстрілюю. Чіпляюсь поглядом за сміття біля підніжжя сусіднього сидіння.

Аліса тут втекти хотіла, коли я вдруге її облапав. Скалюся повітрю. Завжди втекти від мене хотіла. Може, і планувала усе з самого початку.

Може, це все розіграний спектакль — викрадення і отрути — щоб мене позбутися? Та й так підлаштовано, щоб я остаточно йобнувся і повісився.

Ну це ми ще подивимося.

Намагаюся стопоритися в рідині дебільних думок, але потім відчуваю — навіщо? Що хочу, те й думаю. Їй же можна уявляти, що я спеціально їй на зло довбане будівництво відкрив.

Так, трясця, про комплекс точно не можна думати. Це за межою взагалі.

Удень вона виходить із музейних воріт разом із жінкою похилого віку, зустрічати міні-вантажівку. Закипаю, спостерігаючи, що й Аліса якісь тягарі прихоплює, хоча двоє мужиків із тачки могли б сходити і по другому колу.

На ніжці ще приліплений гігантський пластир. Там, де в неї глибока рана тоді побагровіла. Паразит казав, вона випадково у відкриту банку з під консерви стрибнула на тій ділянці. А я поки що в офісі сидів.

Прокручую кермо, як злість усередині виром перемелює м'язи. У припаркованій машині. Колесам — кінець. М'язам теж, бо вони мотузковими обернулися нещодавно, і болять, наче кислотою зашприцьовані. Не від спорту болять. Тільки спорт заспокоює усередині каркас перетягнутих канатів.

Вона знову виходить за протертим пакетом, і задумливо ногу оглядає. Потім насуплено по телефону розмовляє.

Стопорю себе, бо ще не вечір.

Увечері їй говорити зі мною доведеться. Раз повідомлення писати може, то й язиком та губами трохи попрацює. Бажано, в мене в роті.

Зітхаю, один зуб іншим придавлюючи. Шкода, крові немає, а боляче. Ну, не попрацює губами, так хоч подивиться на мене.

А я страшний. Може, залякаю нарешті, щоб...

... щоб щось.

Повернувшись через кілька годин, вилітаю з автівки. Бо бачу, що Аліса вже вкрай зосереджено розглядає сусідню будівлю.