Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Помітивши мене, оступається і руку неприродно відводить убік. Стежу, щоб нога її не надто напружувалася. Але хід зменшити не можу. У пеклі тільки пригальмую.

— Що, пригледіла вже?

Тонкий локон їй на вилицю спадає. Аліса невпевнено відводить очі, але потім повертається поглядом до мене. Її рот злегка відкритий. Хочу щоб дихала часто, а вона на зло дихання затримує.

Моє тіло наче зараз поведе марою в повітрі. Якого чорта в цьому місці простір поплавили. Дихаю ребристою брижею, буцім кисень став непрозорим, і крізь нього на розгублену фею дивлюся.

Хитає мене? Хитає.

Боюся, якщо крок зроблю вперед, то обрушиться усе. Ось усе. Разом із нею.

По спині паніка хребет підсікає, секція за секцією, коли Аліса нестійкий крок назад робить.

— Я просто дивлюся. — І напівголосно розмірено пояснює: — Обіцяли віддати тут три площі для тимчасового збереження. Поки в музеї дах рятуватимуть.

Яка вихована в мене фея-обманщиця.

— Ти рятувати будеш, дахорятувальниця? — киваю їй знизу вгору. Ніби вона — один із пацанів у мене на килимі.

Тільки потилицю мені випалює хвиля тремору, що зі спини піднялася. Хочу ще ніжний голос почути. Нехай тільки посміє мовчати.

— Ні, — коротко відповідає вона й іде у двір. Як господиня, тю. Просто дивиться вона, га.

Соплю їй у голову, тільки без натиску, бо навмисно стопорюся.

Аліса робить вигляд, що мене тут немає, коли непоказний двір роздивляється, але ніжка тремтить. Ще чіпає браслет на руці. Що за цяцька?

— Хочеш усередині глянути, принцесо?

Дивиться на мене. Сердито, але тепер палко. Господи, я божеволію і втрачаю розум. І втрачатиму далі. Вона — секунда за секундою — мою голову ніжною рукою під воду опускає. І зараз почне утримувати там на глибині, чорній від безпросвітності.

І я не випливу.

— Зламувати — це вже за межею. Я сама завтра все й так побачу.

— А в мене ключі є.

Зв'язку дістаю. Тепер ключі бовтаються, звисаючи вниз з мого великого пальця. Вона на них погляд переводить.

Зараз швидко здогадається, прониклива бойова фея.

А потім вона розвертається і розмашистим кроком має намір покинути двір.

— Так, Алісо, тепер моя вона. Будівля! То які площі вам знадобляться?

Вона головою поводить, ніби обтрушується від чогось. Мені смішно стає. Мабуть, від шарпака у вигляді моєї персони обтрушується.

А потім хвилерізом злості я сам себе на шматки розтягую. І тільки та частина, що без царя в голові, живою відчувається. Я сподіваюся, що все інше здохло.

Але ці шматки —тварини живучі, і там якось агонізують. Якимись надіями, мріями, холерою суцільною.

До люті, що щипає болем, агонізують. Так вогнестріли плоть надкушують, коли влітають у тушку.

— Далеко зібралася? Ключі тільки в мене тепер є. І завтра точно також будуть.

— Знайдемо інше приміщення, — зчіплює вона зуби. І чоло відтирає, мабуть, від поту.

Так, спекотно сьогодні, незважаючи на те, що вечір уже влігся в повітрі.

— Та не знайдете, — невесело сміюся. — А ти зі мною завжди домовитися зможеш.

Завертаю разом із нею у двір археологічного музею.

Вона трохи губиться в кроках, коли я перед нею просто всією тушею випливаю.

Її легкий переляк мене розпеченими щипцями здавлює. Намагаюся в просторі менше стати, але й в очі хочу зазирнути.

❤️❤️❤️

❤️❤️❤️

Дорогі читачі! Дякую, що ви тут ;) Звертаю увагу, що до "КОХАЙ БЕЗ ПРАВИЛ" уже додано 27 розділів. Тож якщо ви ще не читаєте про Риту й Артура, то запрошую заглянути у цю книгу