Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Локон знову на обличчя спадає, втомленим рухом руки вона відводить його та й піт прибирає.

Не подобається мені це, трясця! Чому змучена така? Знав же, що треба було більше в лікарні лежати. І ніжка ще не зажила.

— Зроби ласку, покинь територію, — абсолютно спокійно і миролюбно каже вона і навіть намагається мені посміхнутися. Але не виходить. Не виходить у неї посміхатися мені!

Я вибухаю та ключі їй у руки штовхаю. Аліса охає, і нерозуміло на мене дивиться.

— Домовишся зі мною чи ні? Давай!

— Ні, звісно!

Даю їй обійти по колу, зв'язка знову в мене з великого пальця бовтається.

Вона ще кілька кроків робить, а я на дні борсаюся. Бо це те, куди вона мене закинула. Або залишила. Може, я завжди тут був паралізований, просто відсутність повітря не помічав.

І на дні в легенях наче водорості застрягли, і гак кожної миті їх із мене витягує разом із гниллю, що на місці серця залишилася, — годувати черв'яків усередині.

— Я й інші куплю, скрізь! Скрізь, де домовишся. Час не марнуй даремно!

Вона обертається, насуплено мене розглядаючи.

Щось усередині десь простукується, коли Аліса невпевнено впивається за край сукні пальцями. Горло льодом тепер дере.

Але вона обсмикує саму себе й очі відводить. Збирається знову розвертатися.

Жбурляю ключі на потріскану дворову плитку, просто між нами.

— Доведеться підняти, якщо хочеш зайти. А мені плювати, — погойдуюся на місці, долоні в кишені. — Мені плювати-то на ключі і що там, та й взагалі на будівлю. Можуть тижнями тут лежати. Поки не піднімеш їх, обманщиця.

Вона нерухомо дивиться на ключі. Вітер пил приносить, а не прохолоду. Вона обережно наближається до зв'язки і піднімає з плитки. На мене не дивиться.

— Дякую, — тихо каже й іти збирається.

Кидаюся до неї, як божевільний. За руку не хапаю, а торкаюся тильним боком долоні до тендітного вигину ліктя.

— Алісо! Ти... ти навіщо це зробила? Ти куди йдеш?

— Відчепись! — раптом зло вона кричить і сукню обсмикує. — Ну що ще?

— Ще — це все! Чим це ти тут займаєшся! Нафіга тобі музей? Ти ж опіковим збиралася займатися.

— Не твоя справа, — гарчить вона і в груди мене штовхає. — Ти своє отримав, а тепер іди насолоджуйся.

— Насолоджуватися?! Ти у фантазіях живеш! Ніби всі навколо тебе образити хочуть. Але я тебе не ображав! Це ти мене з землею зрівняла знову.

— Так, — змучено каже вона і затискає рот рукою, — так.

У дверях я перестрибую через турнікет, бо в неї картка є, а вахтерка мене не пускає.

Аліса різко розвертається, нарешті усвідомивши, що я не відстану. Це добре. Тому що я не відстану. Не знаю, що буде. І що я робитиму. Але вона буде зі мною розмовляти, трясця!

— Я викличу поліцію, якщо ти продовжиш перебування в будівлі музею.

— Виклич, будь ласка, — хрипло відгукуюся і знущальним оскалом морду кривлю: — Не можу дочекатися.

— Що конкретно ти хочеш? — також хрипло каже вона. Знову в очі не дивиться.

— А ну подивися на мене.

Вона губи підтискає, і відвертається вбік.

Мені погано стає, як згадую, що можна було губи соковиті цілувати й захлинатися. Скільки завгодно тоді зализував. Але стільки моментів упустив, коли усе м'яти можно було частіше. Ні, далі нічого без цього не буде. Мене не буде і її не буде. Нічого. Або повернемося, або все.

— Подивися на мене, я сказав, — рубаю слова жорстко і плече заходиться спазмом, бажаючи прокрутитися.

Аліса просто йде, а я біля входу залишаюся горіти. Не знаю, скільки стою тут. Вахтерка зі скляної кабінки злякано визирає, коли голову повертаю.

На зворотному шляху теж турнікет перестрибую.

У квартирі стопорю себе годину за годиною. Навіщо ключі віддав, та й ще так? Зовсім отупів із нею. Тепер нічим тиснути. Принизив її, хоч і заслуговує. Вона заслуговує. Просто не буду спостерігати більше, як вона принижується. Не хочу і не буду!

Нікуди більше не сунуся. Усе. Цей поїзд поїхав. Навіть не дивиться на мене. Підняла кляті ключі, ніби їй байдуже, що я гидоту задумав. Я їй проектом смиренного благородства не буду! Де ляпас хоча б!

Занадто гарна сьогодні. Я не перетравлю завтра.

Вибухую половину пляшки віскаря і морду тру під душем. З милом, як колись учили. Ні, не піду завтра. І післязавтра. Скаже, що я не потрібен. Мені плювати, але я не перетравлю.

Не любить мене. То що тут дивного? До справи це відношення не має. Вона мені належить, і вона сама хоче бути зі мною.

Не любить. Смішно думати, якби любила. Нічого, мене взагалі ніхто ніколи не любив і нічого! Якось вижив, а тепер з Алісою далі по-справжньому краще буде. Ось по-справжньому якось "краще".

Мені любов не потрібна, мені конкретику треба.

Ти мені не потрібен. Ти нікому не потрібен. Тому що ти все псуєш.

Неабиякі запаси солі в гнилі посередині в мене. Гниль ж пекти не може, на те вона й гниль, але пече ж.

Гострим болем сіль всмоктується і всмоктується, і здається, ніколи не розчиниться.

Набридло! Я все вирішу, і нормально буде. Навіть якщо станемо ненавидіти одне одного з Алісою, разом будемо. Вона стопориться, бо не розуміє всього. Тому що... менше мене хоче, ніж я її.

Але нічого. Цей безвухий шарпак столицю взяв, і перед викрутасами Аліси не зупиниться.

Зранку бухаю ще віскі й за кермо сідаю. Просплюся вже на тому світі. Перевіряю, чи нормально сиджу, чи не поводить зовсім у сторони. Зійде.

Виявляється, не ранок, а полудень уже.

Мурахи музейні вже щось перетягують у сусідню будівлю. Воєначальниця, у червоному сарафані, щось їм командує. Давай, розпоряджайся моїм майном. Дружиною мені будеш по-любому. Хоч у труні я буду. Воскресну все одно і ти моєю станеш.

Я вилажу з Куллінана. До капота притулившись, курю і стежу за всіма пертурбаціями.

Вона мене помічає. Через хвилин п'ятнадцять, подивившись у мій бік кілька разів, сама йде сюди. У мене в п'ятах пульс б'ється, а знизу їх жере асфальтна лава. Затягуюся сильно глибоко. Голос її по потилиці подряпинами проходиться. Господи, хоча б раз ще.