Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

Поки я виголошувала свій монолог, очі Джеймса дедалі розширювалися. Гектор (це ошатний красень) нервово позадкував.　

— Це просто нечувано! — скрикнув Джеймс. — Ви викликали мене до парку, щоб змусити вжити якісь підозрілі ліки й повірити в якусь сумнівну байку? А ваш супутник скидається на справжнього бандита, якогось опришка та й годі. — Він відгорнув пальто, щоб ми побачили шпагу при його боці. — Хочу вас застерегти! Я озброєний і добре захищаюсь!　

Ґідеон зітхнув.　

— Ох, Джеймсе, ну послухай мене! — Я підійшла ближче і взяла Гектора за вуздечку. — Я просто хочу тобі допомогти, але часу обмаль. Тож, будь ласка, злізь із коня і скинь пальто.　

— Я цього не робитиму! — обурився Джеймс. — Нашу розмову закінчено. Геть з дороги, дивна дівчино! Сподіваюся, це остання наша зустріч! Ану геть!　

Він уже зібрався втікати, аж тут Ґідеон кинувся на нього і зірвав з коня.　

— У нас нема часу на такі витівки, — пробурчав він, заламавши Джеймсу обидві руки за спину.　

— Рятуйте! — верещав Джеймс, звиваючись, наче вугор. — Бандити! На мене напали!　

— Джеймсе! Це для твого ж добра, — запевнила його я, але він зиркав на мене так, ніби я була самим дияволом. — Ти цього не знаєш, але… ми з тобою друзі там, звідки я є. Дуже добрі друзі!　

— Рятуйте! Тут божевільні! На мене напали! — горлав Джеймс, відчайдушно дивлячись на Гектора.　

Проте сірий кінь не мав ані найменшого бажання ставати дибки. Замість героїчно кинутися прямо на нас, кінь опустив голову і заходився мирно пастися.　

— Я не божевільна, — намагалася пояснити я. — Я…　

— Просто помовч і забери в нього шпагу, бандитко Ґвен! — нетерпляче перебив мене Ґідеон. — І дай мені шприц та ампулу з наплічника.　

Зітхнувши, я зробила все, що він просив. Ґідеон мав рацію: умовляти Джеймса було марно.　

— Слухайте сюди! — гаркнув Ґідеон, відкриваючи зубами ампулу. — Вона переріже вам горлянку, якщо ви спробуєте ворухнутися протягом двох хвилин, ясно? І не здумайте кликати на допомогу.　

Я приклала вістря шпаги до Джеймсової шиї.　

— Гм, чесно кажучи, Джеймсе, я думала, що ти все-таки мені повіриш! Як на мене, можеш і далі блукати собі привидом по моїй школі… Боже, як же я сумуватиму без тебе! Якщо я правильно розумію, це наша остання зустріч. — На очі мені навернулися сльози.　

Скидалося на те, що Джеймс ось-ось зомліє.　

— Можете забрати мій гаманець, якщо вам потрібні гроші. Тільки лишіть мене живого. Прошу вас… — прошепотів він.　

— Так-так, все гаразд, — сказав Ґідеон. Він відгорнув комір пальта і встромив голку просто в шию Джеймсові.　

Щойно відчувся біль, Джеймс тихо застогнав.　

— А хіба щеплення роблять не в плече? — запитала я.　

— Зазвичай я не заламую руки своїм пацієнтам у таких випадках, — відказав Ґідеон, а Джеймс знову застогнав.　

— Ось і прощання… — зітхнула я. — Мені ліпше було б обійняти тебе, аніж тримати шпагу біля твоєї шиї! Ти завжди був моїм найкращим другом у школі (ну, після Леслі). — По моїй щоці покотилася перша сльоза. — І без тебе мені нізащо не вдалося б утямити, чим відрізняється «ваша світлість» від «вашої ясновельможності» та від «вашої високості».　

— Є! — оголосив Ґідеон. Звільнений Джеймс, заточуючись, трохи позадкував і схопився за шию. — Краще б заліпити місце щеплення пластиром, але й так буде нівроку. Аби лише не потрапив бруд. — Ґідеон забрав шпагу з моєї руки. — А зараз — гайда на коня і чимдуж мчіть додому, ясно?　

Джеймс кивнув. Його очі нажахано бігали туди-сюди, наче він не міг повірити, що все минулося.　

— До побачення, — схлипнула я. — До побачення, Джеймсе Огасте Переґріне Пімплботтоме! Ти був найкращим привидом з усіх, яких я зустрічала!　

Ледве пересуваючи ноги, Джеймс видерся на коня.　

— Шпага лежить під каштаном, якщо ви захочете її забрати, — сказав Ґідеон, але Джеймс уже стиснув бідолаху Гектора острогами.　

Я стежила за ним, поки він не щез поміж дерев.　

— Задоволена? — поцікавився Ґідеон, збираючи назад речі.　

Я втерла сльози на щоках і посміхнулася.　

— Дякую! Це круто, коли в тебе є друг, який вчиться на лікаря.　

Ґідеон усміхнувся.　

— Але присягаюся: це було моє останнє щеплення від віспи. Ці пацієнти страшенно невдячні!..　

РОЗДІЛ 15

Ті, кого кохають, не можуть померти, бо кохання — це безсмертя.　

Емілі Дікінсон

— Ану, дай газу, старий! — вигукнув Ксемеріус. — Нарешті настав час розібратися з цим негідником!　

Він умостився у мене на колінах, а я сиділа на пасажирському сидінні в автівці Ґідеона, яка проривалася　

крізь пообідні затори на Стренді.　

— Стули пельку, — прошепотіла я Ксемеріусу. — Граф готовий терпіти ділу вічність.　

— Що ти кажеш? — Ґідеон підозріливо подивився на мене.　

— Ах, то пусте! — Я визирнула у вікно. — Скажи-но, Ґідеоне, ти справді гадаєш, що буде достатньо того, що ми придумали?　

Мій піднесений ранковий настрій де й подівся і поступився місцем якійсь тремтливо-неспокійній хвилі, яка накочувалась на мене. Ґідеон знизав плечима.　

— Все одно наш план кращий, аніж… як там ти казала? «Гнучкий план дій».　

— Це не я так казала, а Леслі, — виправила я його.　

На якусь мить ми обоє заглибились у власні роздуми. Наша зустріч із Люсі й Полом досі була перед очима. Я на власній шкурі зрозуміла, що стрибки в часі можуть бути такими виснажливими, коли на зворотному стрибку ми потрапили на репетицію церковного хору й мусили давати драла від гурту верескливих сімдесятирічних сопраністок. Але принаймні тепер ми були готові до зустрічі із графом Сен-Жерменом. Ця блискавична ідея спала на думку саме Люсі, і ця ідея була причиною тієї тремтливо-неспокійної хвилі, що накочувалась.　

— Хлопче! Дивись на дорогу! — заверещав Ксемеріус і затулив лапками очі. — Світлофор був червоний як буряк!　

Ґідеон газонув, підрізав таксі й крутнув праворуч, до штабу Вартових. Трохи згодом, пронизливо загальмувавши, зупинився на стоянці. Ґідеон обернувся до мене й поклав руки на плечі.　

— Ґвендолін, — почав він серйозно, — що б не сталося…　

Договорити він не встиг. Цієї миті дверцята машини з мого боку рвучко розчинилися. Я вже хотіла обернутись і торохнути цього нестерпного містера Марлі, але виявилося, що то містер Джордж, який гладив долонею свою блискучу лисину.　

— Ґідеоне, Ґвендолін, нарешті! — докірливо мовив він. — Ви спізнилися на годину з