Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Що пізніша година, то кращі гості! — бовкнув Ксемеріус і зістрибнув із моїх колін.　

Кинувши погляд на Ґідеона, я зітхнула й вийшла з авто.　

— Ходімо, діти, — закликав нас містер Джордж, узявши мене за руку. — Все вже підготовлено.　

Усе, що було підготовлено, — це повітряна мрія кремового кольору з мереживом і вишивкою в поєднанні з оксамитом і парчею прохолодного золотавого кольору для мене і строкатої гаптованої камізелі — для Ґідеона.　

— Це що, вишиті мавпочки? — Ґідеон витріщався на одяг так, як ніби він був оббризканий синькою.　

— Мавпочки-капуцини, — мадам Россіні блиснула очима на Ґідеона й запевнила його, що екзотичні вишивки у вигляді тварин 1782 року вважалися страшенно модними.　

Вона збиралася вже розповісти, скільки часу змарнувала, щоб створити файл вишивки на основі оригінальних зразків для своєї швейної машинки, але тут втрутився містер Джордж, який чекав на нас коло дверей, позираючи на свій золотий годинник. Я й гадки не мала, чого він так квапився. Бо графові ж байдуже, котра зараз у нас година.　

— Ви елапсуєте сьогодні з документаріуму, — оголосив містер Джордж і рушив попереду.　

Ми не зустріли ні Фалька, ні інших Вартових, можливо, вони сиділи в Драконячій залі і редагували присягу нових адептів, або «обмивали» Золоті правила, чи взагалі займалися чимось іще.　

Місіс Дженкінс бігла кудись коридором із товстою текою і мимохідь кивнула нам (а це ж була неділя!).　

— Містере Джордж, які є інструкції на сьогодні? — запитав Ґідеон. — Чи є якісь деталі, котрі слід мати на увазі?　

— Ну, для графа Сен-Жермена з балу минуло стільки ж часу, як і для вас, тобто два дні, — сказав містер Джордж. — Інструкції в його листі трохи нас заплутали. Згідно з ними твій візит, Ґідеоне, забере всього п’ятнадцять хвилин, тимчасом як Ґвендолін проведе з графом три з половиною години. Однак ми думаємо, що ти отримаєш інші вказівки, для виконання яких знадобиться твій запас часу, бо граф особливо наголосив: до цього візиту ви не повинні елапсувати. — Він на хвилю зупинився і подивився у глибоке вікно на церкву Темпла, яку звідси було добре видно. — Ми не надто зрозуміли його натяки, але… очевидно, граф вважає, що наразі ми напередодні того, коли Коло крові неминуче замкнеться, і що ми маємо бути напоготові.　

— Ого-го! — озвався Ксемеріус.　

«Ого-го!» — подумала і я, зиркнувши на Ґідеона. Це звучало так, ніби граф передбачав, що запланована на вчора операція «Сапфір і Чорний Турмалін» приречена на невдачу. І від самого початку він мав інший план. Можливо, ще грандіозніший за наш.　

Моя тремтливо-неспокійна хвиля перейшла в панічний жах. Від самої думки про зустріч з графом я відчула, як руки вкрилися сиротами. Наче прочитавши мої думки, Ґідеон став поруч і пригорнув мене, не соромлячись містера Джорджа.　

Все буде добре, — прошепотів він мені на вухо. — Пам’ятай, що він не зможе тобі зашкодити. І поки він цього не знає, ти в безпеці.　

Я вчепилася в нього так міцно, як та мавпочка-капуцин.　

Містер Джордж кахикнув.　

До речі, я радий, що ви порозумілися, — мовив він. Грайлива посмішка ковзнула по його обличчю. — Але нам час іти далі.　

— Стеж за нею, ти, дурнолобцю! — почула я бурчання Ксемеріуса і за мить опинилася в 1782 році.　

Перше, що я побачила, приземлившись, було обличчя Ракоці, лише за півметра від мене. Я зойкнула і відскочила вбік, та й Ракоці злякано відсахнувся.　

Хтось захихотів, і хоча той сміх був приємним і мелодійним, волосся в мене стало дибки.　

— Я ж казав тобі, Міро, краще відступи вбік.　

Коли з’явився Ґідеон, я повільно обернулася. Там стояв він, граф Сен-Жермен, у простій темно-сірій оксамитовій камізелі і, як завжди, в білій перуці. Він спирався на ціпок і на якусь мить здався мені змалілим, немічним, старезним дідуганом.　

Але тут він струнко випростався, і в полум’ї свічок я побачила, як в уїдливій усмішці скривилися його губи.　

— Ласкаво просимо, дорогенькі. Щиро радий бачити вас живих і здорових. Мені приємно дізнатися, що розповіді Аластера про смерть Ґвендолін виявилися химерним маренням умирущого.　

Він ступив ближче і вичікувально подивився на мене. За мить я втямила, що, напевно, він чекає від мене реверансу.

Тож я мерщій поштиво уклонилася. А коли підвелася, всю графову увагу забрав Ґідеон.　

— Сьогодні ми не можемо марнувати час на формальності. Чи є звістка від твого Великого Магістра? — запитав він, і Ґідеон простягнув йому запечатаний конверт, який дав нам містер Джордж.　

Поки граф ламав печатку й читав, я оглянула кімнату. Там стояв письмовий стіл, кілька стільців і фотелів. Відкриті шафи були напхом напхані книгами, паперовими рулонами і теками, а над каміном висіла картина, як і в наш час. Але це був не портрет графа Сен-Жермена, а красивий натюрморт із книгами, пергаментом, пером і чорнильницею.　

Ракоці самовдоволено розвалився на стільці, поклавши ноги в чоботях на стіл. У руках він тримав оголену шпагу, наче іграшку, з якою не міг розлучитися. Зловісний погляд його темних, навіжених очей ковзнув по мені, і він презирливо скривив рот. Якщо він і пригадував нашу останню зустріч, то вибачатися за свою поведінку точно не мав наміру.　

Граф дочитав листа, зиркнув на мене пильним оком, а потім кивнув:　

— «Наділено Рубін чаклунством Крука, останній — соль мажор: дванадцятьох уже зібрала злука…»

Як же ти врятувалася від смертоносної шпаги лорда Аластера? Чи це йому все привиділося?　

— Насправді він поранив Ґвендолін, — мовив Ґідеон, і я здивувалася, як спокійно та доброзичливо звучав його голос. — Але то було легке поранення, їй справді пощастило.　

— Мені дуже шкода, що ви опинилися в тій ситуації, — сказав граф. — Я обіцяв, що жодна волосина не впаде з ваших голів, і я, як правило, виконую свої обіцянки. Але мій друг Ракоці того вечора трохи забув свої обов’язки, чи не так, Міро? Тож я ще раз зауважу, що інколи не слід повністю покладатися на інших. Якби чарівна леді Лавінія не прийшла до мене, перший секретар міг би оговтатись і зникнути… і лорд Аластер сплив би кров’ю на самоті.　

— Ой, ця чарівна леді Лавінія взагалі нас зрадила, — вихопилося у мене, — вона…　

Граф підніс руку.　

— Я все знаю, дитино. Алкотт ще мав шанс висповідатися.　

Ракоці хрипко реготнув.　

— Та й Аластер розповів нам чимало, хоча наприкінці було нерозбірливо, чи не так, Міро? — Граф криво посміхнувся. — Але ми поговоримо про це згодом, сьогодні часу обмаль. — Він узяв лист. — Тепер, коли справжнє походження Ґвендолін з’ясувалося, неважко буде вмовити її батьків дати трохи крові. Я