Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

З найукліннішим шануванням, Ебенезер Дорсет».

— Великі пірати! — кажу я. — Таж отакого нахабства…

Але тут я подивився на Білла і замовк. У нього в очах я помітив такий благальний вираз, якого не бачив раніше ні у безсловесних тварин, ні у тих, що говорять.

— Семе, — говорить він, — що таке врешті-решт двісті п'ятдесят доларів? Гроші у нас є. Ще одна ніч із цим хлопчиськом, і доведеться мене відправити до божевільні. Крім того, що містер Дорсет справжній джентльмен, він, здається, ще й марнотратник, якщо робить нам таку великодушну пропозицію. Адже ти не збираєшся нехтувати такою нагодою, га?

— Правду кажучи, Білле, — говорю я, — цей скарб щось і мені діє на нерви! Ми відвеземо його додому, сплатимо викуп і змиємося кудись подалі.

Тієї ночі ми відвезли хлопчиська додому. Ми його умовили — наплели, нібито батько купив йому гвинтівку зі срібною насічкою та мокасини і нібито завтра ми з ним поїдемо полювати на ведмедя.

Була рівно дванадцята година ночі, коли ми постукали в парадні двері Ебенезера. Якраз тієї самої хвилини, коли я мав виймати півтори тисячі доларів з коробки під деревом, Білл відлічував двісті п'ятдесят доларів у руку Дорсету.

Як тільки хлопчисько зрозумів, що ми збираємося залишити його вдома, він учинив виття не гірше за пароплавну сирену і вчепився в ногу Білла, наче п'явка. Батько віддирав його від ноги, як липкий пластир.

— Скільки часу ви зможете його тримати? — питається Білл.

— Сили в мене вже не ті, що раніше, — говорить старий Дорсет, — але гадаю, що за десять хвилин можу вам ручатись.

— Цього досить, — говорить Білл. — За десять хвилин я перетну Центральні, Південні та Середньозахідні штати і легко встигну добігти до канадського кордону.

Хоча ніч була дуже темна, Білл дуже товстий, а я вмів дуже швидко бігати, я нагнав його тільки за півтори милі від міста.

Дороги, які ми вибираємо

За двадцять миль на захід від Таксона «Вечірній експрес» зупинився біля водокачки набрати води. Крім води, паровоз цього знаменитого експреса прихопив також дещо, не таке для нього корисне.

Поки кочегар відчіплював шланг, Боб Тідбол, «Акула» Додсон і інданець-метис із племені криків, на прізвисько Джон Великий Собака, залізли на паровоз і показали машиністу три круглі отвори своїх кишенькових гармат. Це справило на машиніста таке сильне враження, що він миттю кинув угору обидві руки, як це роблять, вигукуючи: «Та що ви! Бути не може!» Після короткої команди Акули Додсона, котрий був начальником атакуючого загону, машиніст зійшов на рейки і відчепив паровоз і тендер. Потім Джон Великий Собака, залізши на купу вугілля, жартома спрямував на машиніста і кочегара два револьвери і запропонував їм відвести паровоз на п'ятдесят ярдів від потяга і чекати подальших розпоряджень.

Акула Додсон і Боб Тідбол не стали пропускати крізь гуркіт таку бідну на золото породу, як пасажири, а попрямували просто до багатих розсипів поштового вагона. Провідника вони застали зненацька — він був цілком упевнений, що «Вечірній експрес» не набирає нічого шкідливішого й небезпечнішого за чисту воду. Поки Боб Тідбол вибивав цю згубну помилку з його голови ручкою шестизарядного кольта, Акула Додсон, не гаючи часу, закладав динамітний патрон під сейф поштового вагона.

Сейф вибухнув, давши тридцять тисяч доларів чистого прибутку золотом і кредитками. Пасажири то там то тут висовувалися з вікон подивитись, де це гримить грім. Старший кондуктор смикнув за мотузок від дзвінка, але він, мляво повиснувши, не чинив ніякого опору. Акула Додсон і Боб Тідбол, покидавши здобич у міцний брезентовий мішок, зіскочили на землю і, спотикаючись на високих каблуках, побігли до паровоза.

Машиніст, похмуро, але розважливо підкоряючись їхній команді, відігнав паровоз геть від нерухомого потяга. Та ще до цього провідник поштового вагона, отямившись від гіпнозу, вискочив на насип із вінчестером у руках і взяв активну участь у грі. Джон Великий Собака, що сидів на тендері з вугіллям, зробив хибний хід, підставивши себе під постріл, і провідник покрив його козирним тузом. Лицар великої дороги скотився додолу із кулею між лопаток, і таким чином частка здобичі кожного з його партнерів збільшилася на одну шосту.

За дві милі від водокачки машиністові наказали зупинитись. Бандити зухвало помахали йому на прощання рукою і, скотившись униз крутим укосом, зникли в густих заростях уздовж колії. Через п'ять хвилин вони із тріском продерлися крізь кущі чапаралю й опинилися на галявині, де до нижніх гілок дерев було прив'язано троє коней. Один із них чекав на Джона Великого Собаку, якому вже не судилося їздити на ньому ні вдень, ні вночі. Знявши з цього коня сідло й вуздечку, бандити відпустили його на волю. На інших двох вони сіли самі, зваливши мішок на луку сідла, і поскакали швидко, але озираючись на всі боки, спочатку через ліс, потім дикою, пустельною ущелиною. Тут кінь Боба Тідбола посковзнувся на моховитому валуні і зламав передню ногу. Бандити негайно пристрелили його і всілися раду радити. Пройшовши такий довгий, звивистий шлях, вони поки що перебували в безпеці — був ще час. Багато миль і годин відділяли їх від найшвидшої гонитви. Кінь Акули Додсона, волочучи вуздечку по землі і поводячи боками, вдячно скуб траву на березі струмка. Боб Тідбол розв'язав мішок і, сміючись, як дитина, вигріб із нього акуратно заклеєні пачки новеньких кредиток та єдиний мішечок із золотом.

— Слухай, старий розбійнику, — весело звернувся він до Додсона, — адже ти мав рацію, діло-то вдалося. Ну й голова в тебе, просто міністр фінансів. Кому завгодно в Аризоні можеш дати сто очок уперед.

— Як же нам бути з конем, Бобе? Засиджуватися тут не можна. Вони ще до світанку кинуться за нами наздогін.

— Ну, твій Болівар витримає поки що і двох, — відповів життєрадісний Боб. — Заберемо першого ж коня, який нам трапиться. Чорт забирай, гарний улов, га? Тут тридцять тисяч, якщо вірити тому, що на папірцях надруковано, — по п'ятнадцять тисяч на брата.

— Я гадав, буде більше, — сказав Акула Додсон, злегка підштовхуючи пачки з грошима носком чобота. І він кинув задумливий погляд на мокрі боки свого замореного коня.