Читати книгу - "Астальдо"

— Перемагається силою, брате. Неси ще один клинок, і будемо вправлятися.

Перші вправи завжди закінчувалися однаково — меч роботи Феанаро, який Фіндекано віддав брату, летів у траву, а Майтімо, блідий мов погибель, падав поруч, розметавши руки, здорову й понівечену, і дивився в небо, важко дихаючи.

Якось Фіндекано спробував піддатися побратимові, але Майтімо з силою метнув зброю в землю і прошипів своїм зірваним голосом:

— Не смій мене жаліти! Ніколи не наважуйся!

— Не буду, — мовив Фіндекано потульно, — не буду, Феанаріоне…

Майтімо стояв перед ним, трохи відросле волосся розметалося по плечах, по його улюбленій куртці брунатного кольору, яку привезли йому брати… Зелені очі палали давнім вогнем снаги і гордощів. Колишній бранець Ангбанду нині прагнув жити — і не просто жити, а жити для борні і помсти.

— Вибач, — промовив він врешті, - вибач, оtorno, за різкі слова…

— Бери меча, — мовив Фіндекано, — і ставай, сину Феанаро… Кажеш, я жалію тебе?

Майтімо падав у траву, підіймався, зціпивши зуби, знову брав меча у лівицю і йшов у наступ. Якогось разу встати вже не зміг, впав ницьма у високі трави, тонкі пальці змученої руки, однак, дотяглися до руків’я зброї, намацали його, застигли…

Фіндекано сів поруч, поклав руку на розкошлане руде волосся.

— Як ти, побратиме?

— Гаразд… — почувся шепіт, — назавтра повторимо.

Опісля подібних вправ Майтімо не йшов вилежуватись до шатра, а підкликав валінорського огиря, якого йому зоставили браття, і намагався на нього сісти, помагаючи собі однією рукою. Розумний кінь швидко зрозумів, як можна помогти молодому воїну, і почав опускатися на коліна, щоб Руссандолу було легше. Фіндекано кликав Моретінде, який у призначений час прибіг до табору, впевнений у загибелі «свого Ельда» і щиро зрадів, побачивши його живим і неушкодженим, і побратими відправлялися на кінні прогулянки, спершу — недовгі, а потім, все довші і довші.

Зрештою, настав час, коли Руссандол оголосив, що мусить їхати до табору Першого Дому. Лаурендіе, до якої вдався за порадою Фіндекано, мовила:

— Твій брат майже одужав, сину Нолофінве. Тіло затягнуло рани… затягнуло, як змогло. На місцях глибоких ран залишаться шрами — тут вже нічого не поробиш, цілительки не всесильні. Ну і руку… не повернути. Він може їхати.

І Майтімо, ввічливо попрощавшись з князем Нолофінве та всіма родичами, відбув до свого табору в супроводі воїнів, присланих за ним Макалауре. Фіндекано провів його до половини шляху, а потім повернувся до табору, ніби позбувшись половини власної душі.

За кілька днів до князя Нолофінве прибув від Майтімо офіційний посланець — юний Ельда в багряному. Фіндекано пам’ятав хлопця — його звали Морнемир, і він був родичем по материній лінії пані Нерданель. Юнак був невимовної вроди — темноволосий Нолдо з очима, що сяяли, мов смарагди. Вістовий Руссандола залишився в живих, бо йдучи на оті перемовини, Майтімо зоставив його у таборі на Еред-Ветріні. Побачивши Фіндекано біля княжого шатра, Морнемир схилився в глибокому уклоні з такою шанобою, що Астальдо аж стало незручно. Він уявляв собі, які оповідки про його вчинок кружляють по табору на тім боці озера. Нолофінвіон навмисне не складав про це пісню, належну за звичаєм Ельдар, бо знав, що побратиму неприємні спогади про полон і страждання. А за відсутністю пісні, про його звитягу завзято пліткували, і вигадували такі подробиці, які самому Фіндекано не снилися навіть у сні.

Морнемир привіз для князя Нолофінве листа від князя Нельяфінве Феанаріона. Князь Нельяфінве запрошував його зі старшим княжичем на нараду, яка мала відбутися рівно на півдорозі до обох таборів. Такого ж листа отримав Фінарато.

— Що надумав твій оtornо, — спитав Нолофінве у сина, прочитавши листа і обдарувавши посланника перстеником зі своєї руки, — просити пробачення за вчинок Феанаро?

— О, можливо…, - відповів княжич задумливо, — можливо також сплатити викуп… Міnya Nosse пливли на кораблях, у них зостався вантаж, у них вціліли коні… Обоз, наскільки я знаю з оповідей Майтімо, не встигав за рушенням, тому вони зберегли і речі, і тварин…

— Викуп за загиблих на кризі… - сказав Нолофінве, але не зло, а якось задумливо.

— Мій батьку і князю, — мовив Фіндекано, — я вам уже оповідав, що в тому, що сталося, нема вини Руссандола. Більше того — навіть вина Феанаро є значно меншою, якщо взяти до уваги…

— Я знаю, — вимовив Нолофінве, — знаю… Що ж… Ми поїдемо.

Вони взяли з собою лише невеликий супровід з лучників… Фінарато їхав з братом Ангарато, зоставивши в таборі Артаресто, котрий вважався його наступником. Хоча небезпеки рушення явно пішли на користь другому сину Арафінве, і він нині аж світився від радості, що почав позбуватись давнього жаху, Фінарато все ж таки вважав своєю опорою саме Ангарато — мовчазного і сильного юнака, доброго приятеля Фіндекано і такого ж доброго мечника.

На галявині на гостей очікувало шатро, пишне пригощення і тиха музика. Майтімо, котрий підвівся їм назустріч з розстеленого плаща, був уже цілком схожим на себе, колишнього. Тільки ще закоротке волосся нагадувало про перенесений жах. Та ще рука, але каліцтво милосердно приховував широкий рукав гаптованого валінорського вбрання.

Гості розмістилися довкола білої скатертини, на якій було розікладено як дари лісу, так і вміло приготована мисливська здобич, про яку, напевне, подбала Шалена Трійця. Ельдар вживали м’ясо тварин дуже зрідка, у виняткових умовах, але нинішні умови і були винятковими.

Розмовляти одразу про справи вважалося нечемністю, тож Нолофінве та його супутники куштували страви, вихваляли митців-кулінарів, якими виявилися, як на те, мисливці Туркафінве та Куруфінве, і слухали гру Ельдар з Міnya Nosse. Потім арфу взяв Фінарато, йому відповів Макалауре… Давні суперники грали та співали пісень Тіріону, і Майтімо, котрий сидів на почесному місці, поруч з Нолофінве, усміхався знайомим лагідним усміхом, згадавши щось давнє і добре.

— Нехай тепер Фіндекано заспіває про свою звитягу, — медовим голосом запропонував Куруфінве.

Власне, нічого незвичайного в цій пропозиції не було — брати Майтімо не знали, що Фіндекано так і не склав про це пісню… Однак… Сам Фіндекано не насмілився б запропонувати таке в присутньости Руссандола… і нагадати Майтімо про Тангородрім.

— О, я поганий співак, і ще гірший поет, — відповів Нолофінвіон так само ввічливо, — я не склав цієї пісні вчасно, а тепер уже запізно. Власне, в цій історії забагато жаху, і тому…

Від Фіндекано не укрилося, що очі Майтімо спалахнули смарагдовим вогнем, і він позирнув на Куруфінве так, що той відвів погляд. Не укрилося і те, що Шалена Трійця сидить, наче на голках, що запальний Моріфінве є багряним на виду, а Туркафінве хоч