Читати книгу - "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Саме з «Листування друзів», що протягом восьми місяців реґулярно друкувалось у центральному органі укрфутуризму, харківському журналі «Нова Ґенерація» (1927—1930 pp.), розпочалась історія мітичного поета на ім’я Едвард Стріха — явища безпрецедентного в українській культурі, хоч і не ориґінального в жанрі літературної містифікації. Історії літератури загалом відомі імена, що уславились на цьому авантюрному терені, ставши прабатьками жанру пародії. Згадаймо хоча б Козьму Пруткова, створеного братами Жемчужніковими на пару з А. Толстим, а також Черубіну де Габріяк, за чиїм іменем ховався М. Волошин, та ін. Втім, на відміну від своїх славетних попередників, Едвард Стріха свідомо виступив саме з політичною сатирою, не обмежуючись літературною, про що пізніше значив: «Стріха починає виступати проти ваплітян, неоклясиків і панфутуристів. Різниця полягала тільки в тім, що проти ваплітян і неоклясиків виступав він одверто, тим часом, як виступи проти панфутуризму одягав у шати примітивної панфутуристичної поетики».

Портрет Едварда Стріхи. Художник А. Іванова. 1928 рік

Отже, це були виступи з сатирою на «провідні» явища у «новій» українській літературі, завданням якої було знищити «все старе», «ввівши ленінізм у мистецтво» та «збудувавши комуністичну політику в мистецтві», як значив М. Семенко в статті «Мистецтво як культ» 1924-го року.

Саме на цю «консолідацію сил», що виступала яскравим проявом тоталітарно-більшовицької дійсности, звертав увагу читачів Е. Стріха, подаючи свою творчість як «пародію на весь український футуристичний трафаретний стиль, на їх трухляві канони й новохуторянську моду». Цікаво, що вже у перших листах до М. Семенка, зокрема в поданій йому «програмній» статті «Максимум вимагаємо — безліч дамо!», московський кореспондент сам розтлумачив свій стиль та завдання («з чого Семенко не реготався, а — друкував»), чітко визначивши: «Он угорі летить птиця. їй легко летіти. Отак мені легко писати радіотези та радіопрозу». У тій самій статті поет ще раз наголошує на «значущости» свого літературного виходу, пояснюючи, що ця «безліч» буде запропонована суспільству у вигляді «ясности у голові, легкости у голові». Але тоді ще ця пустопорожність була завуальована у Стріхи під гаслом «виметення з голів сміття сантиментальної поезії» і подано як взірець оспівування «нашої юної ніжної, бистрокрилої й могутньої республіки».

Таким чином (і на такому кореспондентському рівні) Е. Стріха підтримував стосунки з редакцією «Нової Ґенерації», культового футуристичного місячника, ставши надалі, як сам він зазначав, «постійним співробітником журналу, укрліфовським „генієм“ і ватажком, бо до мене прислухалися, на моїх творах училися писати, за порадою центрального органу українського ліфу». Навіть «старші брати» з московського «ЛЕФу» високо підносили його значення, вказуючи на те, що «Едуард Стріха (точніше переклавши — Едуард Криша) уявляє собою єдину своєрідну „літературну особистість“ в журналі: це якийсь укрфутуристичний Кузьма Прутков». (В. Трєнін «Тривожний сиґнал друзям». ЛЕФ, 1928 р.)

Для кращого розуміння боротьби проти тих сил, що з ними змагався Е. Стріха, його тогочасне становище можна порівняти хіба із свіжішими в пам'яті першими виступами фронтовиків, котрі у своїй творчості відійшли від «обкатаної» теми війни 1941—45 pp., висвітливши її у небажаному для офіційної критики світлі. Аналогічний ефект мають критичні заяви на адресу дисидентського руху шістдесятників, що подекуди починають з’являтися в Україні.

Значно пізніше, коли Е. Стріха відходить від свого образу й друкує власну «Автоекзекуцію», що мала вигляд сатири на радянську самокритику, він так пояснює свою появу: «Ті люди, що створили мене, Е. Стріху, мали свої принципи, але мені вони призначили місію безпринципового поета, поета, що без особливих вагань перебігає з одній організації до другої й однаково ретельно пропаґує протилежні літературні програми, розуміється — в пародійному пляні».

Такі «роз’яснювальні» настрої давно вже вчувалися в останніх московських кореспонденціях Е. Стріхи, передуючи розриву «Новою Ґенерацією». Фактично ж, до М. Семенка доходять чутки щодо пародійного характеру мітичної особи Стріхи, і він поспішає поховати цього небезпечного супротивника, спочатку підписуючи його ім’ям власні твори, а потім видаючи некролог «на смерть Е. Стріхи». Звичайно, що той обурюється («по-перше, Едвард Стріха безсмертний») і подає свій коментар до цих подій: «Винахідник і штукар Семенко, здибавши більшого, ніж сам, винахідника, перший раз у житті здивувався, здивувався так, що аж волосся настовбурчилось. Хотів був попасти пальцем в небо і піймав облизня. Тепер він пише і друкує фальшивки, але це по-російські називається „делать хорошее лицо при плохой игре“». І далі: «Для Семенка настав осінній час: з колишнього хороброго винахідника почало сипатися листя. А молодий блискучий майстер Едвард Стріха проголошує себе лідером усього лівого фронту на Україні. Я, Едвард Стріха — поет, маляр і композитор — несу нові зразки лівої продукції, зразки гострі, сміливі, універсальні… Словом я, Едвард Стріха, достукався на сторінках „Нової Ґенерації“ такої слави, що час уже й про монумента подбати…» Хай там як, але «достукався» наш герой, як було зазначено, до власного некрологу «Трагічна смерть Едварда Стріхи», видрукуваного в 10-му номері «Нової Ґенерації» за 1928 рік.

Року ж 1929-го, подавши рештки своїх «програмних» віршів, які «примусили членів „Нової Ґенерації“ сісти за стіл та подумати» (І. Микитенко), Е. Стріха повністю розриває свої стосунки з цим виданням, коментуючи:

Я

пародези

на них

(у їх же журналі)

лівою ногою

творив функціональні

щоб сміялися з них

в Донбасі й на Дезі

а Михайль енко нко

І К°

кричайль:

— функціонально!

— геніяльно!

Портрет М. Семенка. Художник В. Бондар. 2002 рік

у своїх листах, датованих кінцем 1928-го — початком 1929-го років, Е. Стріха доводив до відома читачів «Нової Ґенерації», що покинув співробітничати в журналі «НҐ» і діяльність свою, як Едвард Стріха, переносить на сторінки журналу «Аванґард», «Літературної газети» та інших видань.

Доба екструкцїї

Період «мирного співжиття» відходить у минуле, відступаючи місце періодові імперіялістичних наскоків і підготовки інтервенції проти СРСР.

З матеріялів XV-го з’їзду ВКП(б)

І дерева гнуться.

З афоризмів Е. Стріхи

Наведена в епіграфі оцінка міжнародної ситуації, з одного боку, давала генсекові І. Сталіну можливість для посиленої боротьби в самій партії під гаслом збереження її єдности, а, з другого боку, створювала конечну потребу ліквідації «ворожих елементів» суспільства порядком винищення доморощених «ворогів».

З приводу історії створіння вищезгаданих «елементів» у вигляді літературних організацій, з повним правом можна зазначити, що спочатку всі вони виникали на замовлення влади та її каральних органів. Отже, такі великі урядово-партійні організації як селянський «Плуг» чи пролетарський «Гарт», що були створені, відповідно, С. Пилипенком та В. Елланом-Блакитним у 1922—23 рр., впевнено стояли на