Читати книгу - "Саламандра (збірник)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Раптом із-за дверей, що вели до третьої кімнати, почувся тихий, але виразний брязкіт металу. Я загасив ліхтарика, зоставшись у суцільній темряві. І тоді в шпарку під дверима вповзла вузька смужка світла. За дверима хтось був.
З пістолетом напоготів я увійшов. Невелика чотирикутна кімната, освітлена лойовою свічкою. У кутку лігво з ганчір’я, кілька стільців, вищерблений у плямах стіл, біля вікна велика скриня. Біля скрині колінькував чоловік, худий, як смерть, і рахував гроші. Заняття поглинуло його, він мене навіть не зауважив, і продовжував похітливо пропускати крізь пальці золоті і срібні монети. Дзвін металу пестив його слух – він знову і знову набирав у жмені монети, грав ними і, насолодившись їхнім дзвоном, зсипав крізь пальці у скриню.
Монети були найрізноманітніші: масивні голландські ґульдени, французькі луїдори і наполеондори, іспанські дублони, песети і срібні дуро, старопольські дукати і червінці, індуські рупії і турецькі піастри. Блискучі монети заповнювали скриню майже доверху. Скарб на око вартував кілька мільйонів.
Пристрасть цього жебрака-багача розважила мене, викликавши одночасно огиду і жалість. Мене нервував безглуздий, дитячий рух його худих пальців, занурених в золото, смішив і дратував спазм рук, занурених із розкішшю у купу шляхетного металу.
Я вирішив перервати йому забаву і голосно кашлянув. Чоловік здригнувся, миттєво затраснув віко і схопився. Я упізнав убивцю барона.
Першої хвилі здавалося, що він кинеться на мене, але вигляд блискучої цівки, націленої в нього, утримав його на пристойній відстані. На його зів’ялому обличчі, переораному тисячами пристрастей, відбився вираз люті і страху. Він відчув, що його вислідили.
– Ви що за оден? – запитав грубо скрипучим, як незмащені петлі, голосом. – Чого тиняєтеся ночами?
– Го, го, пане Ястронь, тільки не так гаряче, спокійніше! – відповів я, сідаючи за столом. – Помалу все поясню. Часу у нас багато – ніч довга. Перш за все, заспокойтеся і не дивіться на мене вовком. Я вам не ворог і не друг. Просто людина. Не збираюся вас грабувати або винюхувати що-небудь. Як бачите, я не бандит, як, наприклад, ви, і не поліцейський шпик. Ну, то як? Будете ґречні, пане Ястронь?
– Звідки ви знаєте моє ім’я? – промовив він вже спокійніше. – Звідки ви мене знаєте? Дідько б мене дер, коли хоч раз бачив я вашу пику!
– Тихіше, пане Ястронь, тихіше і ввічливіше. Не дуже мені пискуйте, бо, як Біг милий, гримну з цеї плювачки. А вона добра і ніколи не хибить… Звідки ми знайомі, хочеш знати? Я зараз скажу: з моста Святого Флоріана.
Вістка подіяла, як грім серед ясного неба. Втупився на мене здивовані очі і почав белькотіти:
– Міст Святого Флоріана. Ні, н-н-не з-знаю, н-не б-був там ніколи.
– Я допоможу пригадати, – тягнув я, зручніше вмощуючись на стільці. – А того високого широкоплечого пана, що йшов тобі назустріч пізнього вечора на мосту, теж не пам’ятаєш?
У Ястроня вирвалося глухе гарчання, він підняв руки і, вискаливши гнилі ікла, немов кабан, кинувся на мене.
– Стій! Стріляю!
Зупинився, важко дихаючи.
– Сядь за столом з іншого боку, навпроти, – наказав я.
Послухався, як покірний баранчик.
– Як бачиш, ти в моїх руках, – продовжував я, не спускаючи з нього ока. – Я знаю про тебе все.
– Кілько хочеш? – гаркнув він, закусивши вус.
Я розреготався. Ця людина, мабуть, приймала мене за шантажиста.
– Слухай, Ястронь, ще раз повторюю, з’явився я сюди зовсім не за тим, щоб вимагати у тебе гроші. Мені гроші не потрібні. Залиш собі свої мерзенні скарби і тішся ними, якщо це тобі справляє приємність.
Бандит полегшено зітхнув.
– То якого дідька тоді треба? – запитав уже спокійніше.
– Хочу з тобою трішки побалакати.
– Не маю часу, – пробурчав він.
– Якщо не маєш часу зараз, то знайдеш його більше завтра під замком на Крутій вулиці. Гм… Ну, то як? Будеш говорити зараз чи волієш роздумувати за ґратами?
– Про що вам йдеться? – запитав примирливо.
– Почнемо з обов’язкової інформації. Ти знаєш чоловіка, якого місяць тому ти задушив на мосту Святого Флоріана?
Ястронь подивився на мене приголомшено:
– Так. З газет дізнався: барон де Кастро. Але звідки вам відомо, що я не знав, кого забив? Бог мені свідок, – додав, урочисто піднявши два пальці вгору, – я тоді ніц не знав.
– Знаю і вірю на слово. Поясни тільки, чому ти кинувся на того чоловіка?
– Не знаю, – відповів безпорадно. – Не знаю. Мене тоді ніби щось штовхало на міст і веліло вбити першого зустрічного. То все, що я знаю. Бігме, чуюся невинним.
– Ну, ну, побачимо. Я допоможу тобі пригадати деякі речі, що передували вбивству. Ти певно мусиш пам’ятати, звідки вибіг в ту ніч?
– Ну, так, пам’ятаю, – відповів похмуро.
– Ти прокинувся і вирушив здійснити свій намір. Ти хоч уявляєш хоча б те, як довго ти проспав у підземеллі?
– Нє.
– Більше двох років.
Він схопився і очманіло втупився в мене.
– Та то неможливе, – пробелькотів, водячи рукою по лобі. – Два роки мене тут не було?..
– А де ж ти знаходився тоді? – поцікавився я.
– Не можу пояснити. Десь в чужій країні, серед незнайомих людей. Усе згадується, як у тумані. А може… може, то був і справді лише сон, довгий, дивний сон?..
– Допустимо, ти й справді «виїхав» звідси, допустимо. Чи не пригадаєш якихось деталей свого життя, безпосередньо перед «подорожжю»? Чи не пам’ятаєш, чим ти займався два роки тому перед самим «від’їздом» в «чужі» краї?
Ястронь спохмурнів, звів різко брови і було видно – щосили прагнув щось пригадати.
– Чи не виношував ти який план? Може, тобі хто ненависний перейшов дорогу? Може, були з ким давні рахівниці?
В очах Ястроня зажеврів похмурий вогонь.
– Деркач, – прохрипів він. – Деркач.
– Хто це?
– Кумпель мій.
– Ага, – зрозумів я, – спільник з нічних походів на Дручі? Певно, дуже багато знав і занадто часто доводилося ділитися зарібком?
– Та гейби так, – усміхнувся криво Ястронь.
– Одного вечора… – почав я, полегшуючи йому визнання.
– Одного вечора… – підхопив Ястронь, опановуючи свої спогади, – я домовився з ним зустрітися.
– Гм… Ви повинні були зійтися на мосту Святого Флоріана.
– Так. Близько дев’ятої вечора. І тоді я вирішив…
– Ти вирішив прибрати його.
– Ге-ге-ге! Але ви бистрі!
– Дурниці. Тим часом ти заснув.
– Заснув?.. – вирячив він очі.
– Принаймні Деркача ти не убив.
– Нє. Десь мені щез безслідно.
– Мав добрий нюх. Мусив щось передчувати.
– Може… Але нащо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Саламандра (збірник)», після закриття браузера.