Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Саламандра (збірник) 📚 - Українською

Читати книгу - "Саламандра (збірник)"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Саламандра (збірник)" автора Стефан Грабінський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 83 84 85 ... 90
Перейти на сторінку:
на ній лахмани. Я з огидою відвернувся і подивився під ноги. Тут дощок взагалі не було. На глиняній підлозі купами валялося смердюче ганчір’я: якесь старе заболочене і скривавлене дрантя, бридке шмаття, вкрите пилом і павутиною. Підвальною вогкістю тхнуло від стін з відбитим тиньком, сперте гниле повітря било з кожного кута. На зотлілих клаптях одягу копошилися комахи і хробаки, огидні сірувато-білі стоноги.

Раптом із-за дверей, що вели до третьої кімнати, почувся тихий, але виразний брязкіт металу. Я загасив ліхтарика, зоставшись у суцільній темряві. І тоді в шпарку під дверима вповзла вузька смужка світла. За дверима хтось був.

З пістолетом напоготів я увійшов. Невелика чотирикутна кімната, освітлена лойовою свічкою. У кутку лігво з ганчір’я, кілька стільців, вищерблений у плямах стіл, біля вікна велика скриня. Біля скрині колінькував чоловік, худий, як смерть, і рахував гроші. Заняття поглинуло його, він мене навіть не зауважив, і продовжував похітливо пропускати крізь пальці золоті і срібні монети. Дзвін металу пестив його слух – він знову і знову набирав у жмені монети, грав ними і, насолодившись їхнім дзвоном, зсипав крізь пальці у скриню.

Монети були найрізноманітніші: масивні голландські ґульдени, французькі луїдори і наполеондори, іспанські дублони, песети і срібні дуро, старопольські дукати і червінці, індуські рупії і турецькі піастри. Блискучі монети заповнювали скриню майже доверху. Скарб на око вартував кілька мільйонів.

Пристрасть цього жебрака-багача розважила мене, викликавши одночасно огиду і жалість. Мене нервував безглуздий, дитячий рух його худих пальців, занурених в золото, смішив і дратував спазм рук, занурених із розкішшю у купу шляхетного металу.

Я вирішив перервати йому забаву і голосно кашлянув. Чоловік здригнувся, миттєво затраснув віко і схопився. Я упізнав убивцю барона.

Першої хвилі здавалося, що він кинеться на мене, але вигляд блискучої цівки, націленої в нього, утримав його на пристойній відстані. На його зів’ялому обличчі, переораному тисячами пристрастей, відбився вираз люті і страху. Він відчув, що його вислідили.

– Ви що за оден? – запитав грубо скрипучим, як незмащені петлі, голосом. – Чого тиняєтеся ночами?

– Го, го, пане Ястронь, тільки не так гаряче, спокійніше! – відповів я, сідаючи за столом. – Помалу все поясню. Часу у нас багато – ніч довга. Перш за все, заспокойтеся і не дивіться на мене вовком. Я вам не ворог і не друг. Просто людина. Не збираюся вас грабувати або винюхувати що-небудь. Як бачите, я не бандит, як, наприклад, ви, і не поліцейський шпик. Ну, то як? Будете ґречні, пане Ястронь?

– Звідки ви знаєте моє ім’я? – промовив він вже спокійніше. – Звідки ви мене знаєте? Дідько б мене дер, коли хоч раз бачив я вашу пику!

– Тихіше, пане Ястронь, тихіше і ввічливіше. Не дуже мені пискуйте, бо, як Біг милий, гримну з цеї плювачки. А вона добра і ніколи не хибить… Звідки ми знайомі, хочеш знати? Я зараз скажу: з моста Святого Флоріана.

Вістка подіяла, як грім серед ясного неба. Втупився на мене здивовані очі і почав белькотіти:

– Міст Святого Флоріана. Ні, н-н-не з-знаю, н-не б-був там ніколи.

– Я допоможу пригадати, – тягнув я, зручніше вмощуючись на стільці. – А того високого широкоплечого пана, що йшов тобі назустріч пізнього вечора на мосту, теж не пам’ятаєш?

У Ястроня вирвалося глухе гарчання, він підняв руки і, вискаливши гнилі ікла, немов кабан, кинувся на мене.

– Стій! Стріляю!

Зупинився, важко дихаючи.

– Сядь за столом з іншого боку, навпроти, – наказав я.

Послухався, як покірний баранчик.

– Як бачиш, ти в моїх руках, – продовжував я, не спускаючи з нього ока. – Я знаю про тебе все.

– Кілько хочеш? – гаркнув він, закусивши вус.

Я розреготався. Ця людина, мабуть, приймала мене за шантажиста.

– Слухай, Ястронь, ще раз повторюю, з’явився я сюди зовсім не за тим, щоб вимагати у тебе гроші. Мені гроші не потрібні. Залиш собі свої мерзенні скарби і тішся ними, якщо це тобі справляє приємність.

Бандит полегшено зітхнув.

– То якого дідька тоді треба? – запитав уже спокійніше.

– Хочу з тобою трішки побалакати.

– Не маю часу, – пробурчав він.

– Якщо не маєш часу зараз, то знайдеш його більше завтра під замком на Крутій вулиці. Гм… Ну, то як? Будеш говорити зараз чи волієш роздумувати за ґратами?

– Про що вам йдеться? – запитав примирливо.

– Почнемо з обов’язкової інформації. Ти знаєш чоловіка, якого місяць тому ти задушив на мосту Святого Флоріана?

Ястронь подивився на мене приголомшено:

– Так. З газет дізнався: барон де Кастро. Але звідки вам відомо, що я не знав, кого забив? Бог мені свідок, – додав, урочисто піднявши два пальці вгору, – я тоді ніц не знав.

– Знаю і вірю на слово. Поясни тільки, чому ти кинувся на того чоловіка?

– Не знаю, – відповів безпорадно. – Не знаю. Мене тоді ніби щось штовхало на міст і веліло вбити першого зустрічного. То все, що я знаю. Бігме, чуюся невинним.

– Ну, ну, побачимо. Я допоможу тобі пригадати деякі речі, що передували вбивству. Ти певно мусиш пам’ятати, звідки вибіг в ту ніч?

– Ну, так, пам’ятаю, – відповів похмуро.

– Ти прокинувся і вирушив здійснити свій намір. Ти хоч уявляєш хоча б те, як довго ти проспав у підземеллі?

– Нє.

– Більше двох років.

Він схопився і очманіло втупився в мене.

– Та то неможливе, – пробелькотів, водячи рукою по лобі. – Два роки мене тут не було?..

– А де ж ти знаходився тоді? – поцікавився я.

– Не можу пояснити. Десь в чужій країні, серед незнайомих людей. Усе згадується, як у тумані. А може… може, то був і справді лише сон, довгий, дивний сон?..

– Допустимо, ти й справді «виїхав» звідси, допустимо. Чи не пригадаєш якихось деталей свого життя, безпосередньо перед «подорожжю»? Чи не пам’ятаєш, чим ти займався два роки тому перед самим «від’їздом» в «чужі» краї?

Ястронь спохмурнів, звів різко брови і було видно – щосили прагнув щось пригадати.

– Чи не виношував ти який план? Може, тобі хто ненависний перейшов дорогу? Може, були з ким давні рахівниці?

В очах Ястроня зажеврів похмурий вогонь.

– Деркач, – прохрипів він. – Деркач.

– Хто це?

– Кумпель мій.

– Ага, – зрозумів я, – спільник з нічних походів на Дручі? Певно, дуже багато знав і занадто часто доводилося ділитися зарібком?

– Та гейби так, – усміхнувся криво Ястронь.

– Одного вечора… – почав я, полегшуючи йому визнання.

– Одного вечора… – підхопив Ястронь, опановуючи свої спогади, – я домовився з ним зустрітися.

– Гм… Ви повинні були зійтися на мосту Святого Флоріана.

– Так. Близько дев’ятої вечора. І тоді я вирішив…

– Ти вирішив прибрати його.

– Ге-ге-ге! Але ви бистрі!

– Дурниці. Тим часом ти заснув.

– Заснув?.. – вирячив він очі.

– Принаймні Деркача ти не убив.

– Нє. Десь мені щез безслідно.

– Мав добрий нюх. Мусив щось передчувати.

– Може… Але нащо

1 ... 83 84 85 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Саламандра (збірник)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Саламандра (збірник)"