Читати книгу - "Таємниця двох океанів, Григорій Борисович Адамов"

закон Архімеда: кожне тіло, занурене в рідину, втрачає у своїй вазі стільки, скільки важить рідина в об'ємі, витисненому цим тілом. Який об'єм мала ця гранітна скеля? Висота приблизно чотири метри, довжина два метри, ширина два метри, значить її об'єм — два на два на чотири, тобто шістнадцять кубічних метрів. Отже, витиснула вона шістнадцять кубометрів води, або стільки ж тонн води. При питомій вазі граніту два і шістдесят п'ять сотих вага скелі дорівнює: шістнадцять на два й шістдесят п'ять сотих… Ну, математики, допоможіть!

— З округленням — сорок дві тонни, — звідкись з кутка повільно прогудів Горєлов.

Скворешня з повагою подивився на нього через голови присутніх.

— Це ви в думці так швидко підрахували? От це здорово!

— Нічого не поробиш, — посміхнувся Горелов. — професія така…

— Ну гаразд! Значить, вага скелі сорок дві тонни. Води вона витиснула шістнадцять тонн. Виходить, скеля важила у воді тільки двадцять шість тонн.

— Всього тільки? Ну, ну! — з іронічним захопленням вимовив Матвеєв.

— Підемо далі, — загнув Скворешня другий палець, не звертаючи уваги на іронію Матвєєва. — Дно біля входу в грот було дуже похиле назовні, і від цього центр ваги скелі теж перемістився назовні. Це полегшило мені задачу приблизно наполовину, тобто зменшило вагу скелі до тринадцяти тонн. Врахуйте ще, — Скворешня загнув третій палець, — мою хорошу позицію, при якій ноги перетворилися в чудові важелі, — це зекономило мені ще тонни три…

— Слово честі, — розреготався лейтенант Кравцов, — ще трохи — і від скелі нічого не залишиться! І взагалі нічого не було й нічого не сталося!

— Ні, ні! — заперечив під загальний сміх Скворешня, загинаючи четвертий палець. — На десяти тоннах я зупиняюсь. І це навантаження, з яким я ні за що не справився б, але мені допоміг четвертий фактор — страх. Так, так! Відверто кажу — страх смерті! Нічого тут соромитися… Саме він і подвоїв мої сили. Але я даю вам слово честі, товариші, що хоч скеля й почала під кінець піддаватися, я відчував, що мої сили вже вичерпались до краю. І тут з'явився п'ятий фактор. П'ятий, вирішальний фактор! Фактор, який в останній, критичний момент вирішив мій поєдинок із скелею на мою користь! Ану, хто відгадає, що це за фактор, га?

— Ти згадав, що ще не попрощався зі мною! — закричав, сміючись, Марат.

— Нічого подібного! — категорично заперечив молодший акустик Птицин. — Він згадав, що винен мені двадцять карбованців, і не захотів піти з цього світу з маркою шахрая. Віддавай гроші, Андрію Васильовичу!

— Я знаю! Я знаю! — закричав Шелавін. — Сам господь бог Саваоф з'явився перед вами в усій силі й славі своїй!

Покриваючи загальний сміх, Скворешня вибухнув розкотистим громоподібним реготом.

— Еге ж, дочекаєшся його! Мало у нього своїх неприємностей на землі! Ну, гаразд! Бачу, що не догадаєтесь. Уяви невистачає. Справу вирішив, — сказав він, урочисто підвищуючи голос, — справу вирішив… Але де ж він? Ага! Іди, йди сюди. Нічого ховатися.

Скворешня схопив за плече розгубленого Павлика й витягнув його на середину відсіку.

— Ось хто вирішив мою спірку з скелею! Павлик вирішив справу, і ніхто інший!

Вигуки недовіри, подиву, захоплення почулися з усіх вуст.

— Так, так, так!.. — продовжував гриміти Скворешня. — Коли я відчував, що сили мої виснажилися, я, немов крізь туман, побачив раптом, як Павлик з голосним криком «ура» кинувся до скелі і з усіх сил наліг на неї. Тоді і в мені спалахнула якась нова іскра. І скеля звалилась. Це було останнє, що я пам'ятаю.

— Ура! Браво, Павлику! Браво, хлопче! Качати його, качати! Ура!

У червоному кутку діялося щось неймовірне. Люди кричали, аплодували, підкидали до стелі Павлика, який верещав від страху й захоплення. Оркестр щосили гримів туш.

— Славний хлопчина, — з теплою посмішкою сказав комісар Сьомін Цою, який стояв поруч з ним біля дверей.

Цой мовчки кивнув у відповідь, з побоюванням слідкуючи за зльотами розчервонілого Павлика.

Раптом він помітив, що радість зникла з обличчя хлопчика, що в очах його промайнув справжній, уже не веселий страх, і обличчя вкрила блідість. Якесь несвідоме почуття тривоги стиснуло серце Цоя, і, перехопивши погляд Павлика, він швидко подивився праворуч, у куток.

Там стояв Горєлов. Цой несвідомо стиснув руку комісара й мигцем глянув на нього. Трохи насупивши брови, комісар пильно дивився на Горєлова. Той, розмовляючи з головним акустиком Чижовим, на одну мить відвернувся од свого співрозмовника і через голови присутніх кинув похмурий, сповнений ненависті й злобного вогню погляд на Павлика, який високо злетів у цей момент під стелю. Цей погляд і Цой і комісар встигли одночасно перехопити.

Радісний вереск Павлика замовк. Блідий, він почав вириватися з ласкавих рук та обіймів.

— Що, голова закрутилася? Качки не витримав? — питав Скворешня, сміючись і покручуючи довгий вус.

— Та де ж йому звикнути до неї, коли й сам «Піонер», здається, ніколи її не зазнавав, — сказав Марат, гладячи Павлика по голові.

— Тут і справжній морський вовк, мабуть, розкисне, в цій спокійній колисці, — підтримав Марата Матвєєв.

Цой пробився крізь оточуючий Павлика натовп і, обійнявши його за плечі, повів у далекий куток відсіку, до широкого м'якого крісла.

Вони сіли в нього, щільно притиснувшись один до одного; поряд біля крісла сів на стілець комісар.

Тимчасом почалися танці. Скворешня з несподіваною для його постаті легкістю й плавністю вальсував з Матвєєвим, який танцював за даму. Взагалі від «дам» у нього не було відбою. Всі напрошувалися до нього.

Цой нахилився до хлопчика і тихо спитав:

— Що з тобою сталося, голубчику? Чому ти раптом так злякався?

Павлик ще міцніше притиснувся до Цоя й заплющив очі.

— Так… — ледве чутно відповів