Читати книгу - "Трилогія смерті"

Я відчув той самий дрож, який пойняв мене ще тоді, у шкільні часи, коли Рой запросив до себе додому, і я охнув, коли він розчахнув гаражні двері, де були ніякі не автівки, а звірі, гнані споконвічною потребою виникати, скакати, шматувати, жувати, літати, верещати — й гинути у всіх наших дитячих ночах.

І тепер, тут, у павільйоні № 13, Роєве обличчя палало понад усім тим мініатюрним континентом, до якого занесло мене й Менні.

Навшпиньки, боячись розтрощити яку-небудь крихітну річ, я перейшов кімнату. Зупинився перед єдиною все ще накритою платформою для скульптур і став, вичікуючи.

Бо ж саме тут мало чаїтися найбільше його Страховисько — звір, якого Рой намислив спорудити ще тоді, у наші двадцяті роки, коли ми були завітали до первісноісторичних зал місцевого природничого музею. Звісно, цей Звір десь ховався у нашому звичному світі — у порохах, ступаючи по скам’янілій деревині, загублений у вугільних шахтах самого Бога ось тутечки, під самісінькими нашими ногами! Вчуйте! О вчуйте отой попідземний гук, первісне його серце та вулканічні легені, що волають, бажаючи вихопитись на волю! Та невже ж Рой так-таки й випустив його на волю?

— Свят-свят… — Менні Ляйбер нахилився над захованим монстром. — Ми побачимо це зараз?

— Так, — відказав Рой. — Це воно.

Менні торкнувся брезенту.

— Стривайте! — застеріг Рой. — Дайте мені ще один день.

— Брехло! — кинув Менні. — Бог свідок: я не вірю, аби там хоч щось було під тим рядном!

Менні ступив два кроки. А Рой зробив три стрибки.

Цієї самої миті задзеленчав телефон павільйону № 13.

Не встиг я ворухнутись, як Менні схопив слухавку.

— Ну? — гаркнув він.

Обличчя його змінилося. Зблідло чи не зблідло, але якось таки змінилося.

— Я це знаю. — Він зробив паузу. — І це знаю. — Ще пауза, й тут обличчя йому побуряковіло. — Уже півгодини тому я знав це! Але хто ти, чорти б тебе побрали, що це мені говориш?

На другому кінці проводу задзинчала оса. Там поклали слухавку.

— Сучий син!

Менні жбурнув слухавку, я її піймав.

— Закутайте мене, хто-небудь, у мокре простирадло! Це божевільня! На чому я зупинився? Ви!

Він показав на обох нас.

— Даю вам два дні — не три. Або ви, всі чорти вам у печінки, добудете мені Звірюку з коробочки — й під юпітери, або ж…

Тут розчахнулися вхідні двері. У потоці сонячного сяйва стояв курдуплик у чорному костюмі — один зі студійних шоферів.

— Що там таке? — ревнув йому Менні.

— Ми пригнали її сюди, а двигун заглух. Оце тільки полагодили.

— То й забирайтеся звідси до дідькової мами!

Менні з піднятими кулаками кинувся на курдупля, але двері вчасно захряснулись, шофер здимів, і босові нічого не лишилось, як крутнутись і вилити весь свій гнів на нас.

— Я матиму ваші остаточні чеки напоготові у п’ятницю, по обіді. Здайте роботу — або ви більше ніколи в мене не працюватимете, ви обидва.

Рой тихо заговорив:

— А оце збережеться за нами? Наше Зелене Місто, Іллінойс, офіси? І тепер, коли ви побачили результати, ми вже ж не «пиріжки» для вас більше?

Менні затримався на мить, аби ще разок споглянути Роїв дивоглядний загублений край — мов хлопчак на феєрверковій фабриці.

— Боже! — видихнув він, забувши на секунду свої проблеми. — Мушу визнати: ти таки втнув це! — й похопився, розсердившись на самого себе, що таки похвалив, і змінив тон. — А зараз припиніть кудкудакати й поворушіться трохи!

І хрясь дверми! Здимів і цей.

А ми з Роєм, загублені в часі й стоячи посеред того нашого первісного пейзажу, витріщились один на одного.

— Усе більше й більше чудес! — мовив нарешті Рой. А тоді спитав: — Ти й справді збираєшся це втнути? Написати дві версії сценарію? Одну для нього, другу — для нас?

— Авжеж! Звісно!

— І як же це в тебе вийде?

— Та хай йому! — сказав я. — П’ятнадцять довгих літ я практикувався, написав сто новел для дешевих журнальчиків за сто тижнів, по одній за тиждень. І ти не віриш, що я напишу два сценарії за два дні? І щоб обидва були блискучі? Покладися на мене!

— О’кей, я вже на тебе й поклався. — А тоді, по довгій паузі, ще запитав: — То ми підемо поглянути?

— Поглянути? На що?

— На той похорон, що ти бачив. У дощ. Через мур. Стривай!

Рой підійшов до великих пневматичних дверей. Я за ним. Ось він відчинив двері. Ми визирнули на вулицю.

Прикрашений вигадливим різьбленням катафалк із кришталевими вікнами якраз від’їздив по студійній алеї, але двигун його бухикав, працюючи з перебоями.

— Закладаюсь, що знаю, куди він прямує! — мовив Рой.

8

Ми зробили об’їзд по Ґауер-стрит на Роєвій пошарпаній бляшанці випуску 1927-го року.

Ми не бачили, як той чорний катафалк заїхав на цвинтар, але коли під’їхали й припаркувалися, то катафалк якраз котився поміж надгробків.

Він обігнав нас, вивозячи на чисте осоння вулиці якусь труну.

Обернувшись, ми поспостерігали, як той чорний лімузин прослизає у ворота, не видавши жодного звуку, бодай десь такого, як полярні видихи плавучої криги Льодовитого океану.

— Уперше в житті бачу, щоб катафалк не завозив труни на цвинтар, а вивозив їх звідтіль. Ми спізнились!

Я крутнувся, аби лиш провести поглядом задок того лімоката чи каталіма: він прямував на схід — назад до студії.

— Спізнились — а на що?

— Побачити твого небіжчика, телепню! Ходімо!

Ми вже доходили до задвіркової стіни цвинтаря, коли Рой зупинився.

— Господи, ось його могила!

Я подивився на той мармур, який здіймався на десять футів вище нас і на який задивився Рой. Там були викарбувані слова:

ДЖ. Ч. АРБУТНОТ, 1884-1934

СПОЧИВАЙ У МИРІ

Була то одна з тих грецьких храмин, де хоронять славетних людей: двері з дерева й бронзи захищала ззовні кована ґратчаста хвіртка.

— Не міг же він вийти звідтіля, чи не так?

— Ні — але щось же було на тій драбині, й ще я впізнав його обличчя. І хтось добре знав, що я впізнаю його обличчя, то й запросив мене приїхати подивитись.

— Помовч. Ходімо краще.

Пішли ми доріжкою.

— Затям: ніхто не повинен бачити, як ми граємо в цю дурну гру.

Ось ми й до муру дійшли. Там, звісно ж, нічого не було.

— Як я й сказав: якщо труп і лежав тут, то ми спізнилися його побачити.

Рой зітхнув і роззирнувся.

— Але ж глянь! Он там!

Я показав на верх муру.

Там усе ще лишалися два сліди від якогось предмета, що був приставлений до горішнього