Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Драбина?

— І тут ось, унизу.

Трава біля основи муру, за п’ять футів від нього — належний кут нахилу, — мала дві півдюймові заглибини.

— І ось тут! Бачиш?

Я показав йому й довгу заглибину, де трава була прим’ята падінням чогось важкого.

— Ну й ну, — протягнув Рой. — Схоже, Геловін неабияк розходився.

Рой став навколінці й випростав свої довгі кощаві пальці, щоб виміряти відбиток важкого тіла, яке лише дванадцять годин тому мокло тут під холодним дощем.

Я й собі став уклякнувши біля Роя, але затрусився, дивлячись на ту продовгасту заглибину.

— Я… — сказав я та й затнувся.

Бо поміж нас упала чиясь тінь.

— Добранку!

Над нами стояв денний цвинтарний сторож.

Я кинув швидкий погляд на Роя.

— А це справді та могила, яку ми шукаємо? Спливли роки… Чи…

Сусідній надгробок був засипаний сухим листям. Я зішкрябав порох. Відкрився ледь помітний напис:

СМІТ. НАРОДИВСЯ 1875 — ПОМЕР 1928.

— Ось він! Наш старенький дідусь! — вигукнув Рой. — Помер від запалення легенів, — Рой допоміг мені зішкребти увесь порох. — Я щиро любив його. Він…

— А де ж ваші квіти? — прогув над нами густий голос.

Ми з Роєм так і вклякли.

— Мама несе їх, — сказав Рой. — Ми пішли вперед — розшукати могилу. — Рой глянув через плече. — Та он вона йде!

Денний цвинтарний сторож, чолов’яга вже підтоптаний і вельми підозріливий, з обличчям, дуже схожим на битий негодами надмогильний камінь, подивився в напрямі воріт.

А там і справді йшла жінка з квітами, далеченько ще, біля бульвару Санта-Моніка.

«Хвала Боту!» — подумав я.

Сторож пирхнув, поплямкав своїми яснами, відвернувся та й потюпав геть поміж могил. І то саме вчасно, бо та жінка стала, а тоді звернула в інший бік, геть від нас.

Ми так і підскочили. Рой хап квіти з сусідньої могили.

— Не смій!

— Ще б чого! — І Рой поклав квіти на могилу дідуся Сміта. — Саме на той випадок, якщо сторож вернеться й подивує, що квітів на могилі немає, а ми ж стільки про них патякали. Ходім!

Ми пройшли ярдів п’ятдесят до виходу й стали, вичікуючи і вдаючи, ніби розмовляємо, але висловлюючись вельми скупо. Зрештою Рой торкнув мене за лікоть.

— Тільки обережно! — прошепотів він. — Зиркай лише краєм ока! Він повернувся.

І справді — старий сторож знов опинився під муром, де й досі виднілися довгі заглибини на місці тіла.

Він підвів очі й побачив нас. Я хутенько обійняв Роя за плечі, аби полегшити його печаль за гаданим дідусем.

І тут старий нахилився. Своїми пальцями, мов граблями, він причесав зім’яту траву. Хвилина — і вже й не лишилося слідів того, що щось важке могло впасти сюди з неба вчорашньої ночі, під час жахливої зливи.

— Ну, ти вже повірив? — запитав я Роя.

— Хотів би я знати, — сказав друг, — куди саме поїхав той катаф!

9

Коли ми заїжджали в головні ворота студії, знову вишептався той самий катафалк. Уже порожнем. Мов протяглий осінній вітер, він від’їхав, розвернувся і покотив назад — до Краю Смерті.

— Ісусе Христе! Так я й думав! — вигукнув Рой, незворушно кермуючи, але витріщаючись назад, на спустілу вулицю. — Мені це починає подобатись!

Ми їхали далі в тому напрямі, звідки оце щойно виринув катафалк.

А доріжку, по якій ми їхали, якраз переходив Фріц Вонг, чи то ведучи, а чи женучи невидимий рій солдатів, бурмочучи й лаючись собі під ніс і розтинаючи довколишнє повітря надвоє своїм гострющим профілем із темним беретом на голові. Він єдиний на весь Голлівуд носив берет, кидаючи всім виклик: помічайте ж!

— Фріце! — гукнув я. — Зупинись, Рою!

Фріц підтюпцем наблизився до нас і сперся на автівку, аби пригостити своїм — для мене вже звичним — привітанням.

— Привіт, пришелепкуватий великоїздячий марсіянине! А що то за дивоглядна мавпа біля тебе за кермом?

— Привіт, Фріце, ти, пришелеп… — я затнувся, а тоді сором'язливо відрекомендував друга: — Рой Гольдстром, найбільший у світі винахідник, будівельник і літун на динозаврах!

Монокль Фріца Вонґа блиснув полум’ям. Він пришпилив Роя своїм китайсько-германським позирком і тільки тоді уривисто кивнув головою.

— Усякий друг Пітекантропуса Еректуса — мій друг!

Рой схопив і потряс його руку.

— Мені сподобався ваш останній фільм!

— «Сподобався!» — вигукнув Фріц Вонґ.

— Страшенно сподобався!

— Гаразд, — Фріц перевів погляд на мене. — Які новини по сніданку, з’ївши мишку-побіганку?

— Чи не діялось оце допіру десь коло вас щось дивне?

— Римська фаланга з сорока душ промарширувала отуди. Якась горила, несучи свою голову під пахвою, дременула на павільйон № 10. Гомосексуального художника-постановника викинули з чоловічого туалету. Юда застрайкував, вимагаючи більше срібняків із Галілеї. Ні-ні. Таки нічого дивного, а то б я укмітив.

— А може, тут допіру щось проїхало? — підказав Рой. — Похоронне щось?

— Похоронне! Гадаєте, я б такого не завважив? Але стривайте! — Він блиснув моноклем у напрямі воріт, а тоді назад, у протилежному напрямі. — Підставна особа. Так. Я був засподівався, що то катафалк везе де Мілле й ми побенкетуємо. Он туди поїхало!

— А що, сьогодні знімають похорон?

— Та у всіх нормальних павільйонах! Індички, актори-кататоніки, англійські цвинтарні верховоди, чиї важкі лапи призводять до мертвонароджень китів! Учора що то було? Геловін, еге ж? Ну, то сьогодні автентичний мексиканський День Смерті — Перше листопада! І чого б то «Максимус-Філмс» відставала від решти світу? А де ви, пане Гольдстром, вишукали отаку страхітливу автотрощу?

— Це, — мовив Рой, уподібнюючись Едґарові Кеннеді, який коїть повільне спалення в комедії старигана Гела Роуча, — та машина, з котрої Лорел та Гарді продавали рибу в тому двосерійному фільмі 1930-го року. Відійдіть, сер!

Фріц Вонґ, у захваті від Роя, відскочив убік.

— За годину, марсіянцю! До комісаріату! Будь там!

І ми попихкотіли далі крізь полудневу юрбу. Рой звернув за той ріг, де був напрям на Спринґфілд, Іллінойс, Нижній Мангеттен та Пікаділлі.

— А ти знаєш, куди їдеш? — поцікавився я.

— Чорт, студія — така велика місцина! Тут де хоч можна заховати труп. І хто те помітить? На задвірках, переповнених абіссінцями, греками й чиказькими злодюгами, ти можеш пройти крізь сімдесят бандитських воєн із сорока зграями — і хоч би хто чхнув тобі! Те тіло, друзяко, має перебувати якраз десь отут!

Й аж закуріло за нами, коли ми звертали за останній ріг, прямуючи до Тумстоуна,[45] штат Арізона.

— Гарне найменуваннячко для містечка! — зазначив Рой.

10

Довкола панувала тепла тиша. Стояв полудень. Нас оточували тисячі слідів у задвірковій пилюзі. Декотрі з тих слідів належали Томові