Читати книгу - "Поштова лихоманка"

— Не думаю, що ви розводите тут хоч якихось птахів, — сказав він. 

— Кажани — ссавці, — зауважив Нормальний Алекс. 

Мокр струсонув головою. 

— Ховаєтеся по дахах, маєте власний семафор... ви — «Димний Гну», чи не так? 

— О, тепер я розумію, чому ви начальник пана Шеляга — з отаким розумом, — сказав Нормальний Алекс. — То як щодо чаю? 

Схиблений Ал витягнув зі свого кухля голубине перо. В голуб’ятні щільно стояв задушливий запах гуано. 

— Щоб тут жити, треба справді любити птахів, — сказав він, стромляючи перо в бороду Нормального Алекса. 

— Вам це вдається, еге ж? — сказав Мокр. 

— Я цього не казав, погодьтеся? Та й не живемо ми тут. Просто тут зручний дах. 

У голуб’ятні, звідки голубів, фактично, вижили, було тіснувато. Але завжди знайдеться голуб, який зуміє продертися через дротяну сітку. Божевільні очиці птаха спостерігали за ними з кутка, а його гени ще зберігали спогади про часи, коли він був гігантською рептилією, яка могла б перекусити всіх цих чотирьох мавпячих синів одним укусом. Навколо валялися частини розібраних механізмів. 

— Панна Любесерце розповіла вам про мене, правильно? — спитав Мокр. 

— Вона сказала, що ви не цілковита дупа, — поінформував Непевний Адріян. 

— А в її вустах це висока похвала, — докинув Нормальний Алекс. 

— І ще вона сказала, що ви такий хитрокручений, що пролізете скрізь без різьби, — додав Непевний Адріян. — Хоча коли вона це казала, то усміхалася. 

— Це не обов’язково означає щось добре, — сказав Мокр. — А звідки ви її знаєте? 

— Ми працювали з її братом, — сказав Схиблений Ал. — У вежі на Другій відмітці.  

Мокр слухав. Це був цілий новий для нього світ. 

Нормальний Алекс та Схиблений Ал були в семафорній справі ветеранами; вони працювали в ній уже майже чотири роки. Потім компанію захопив консорціум Злотного, й вони вилетіли з «Великого шляху» того ж самісінького дня, коли Непевний Адріян вилетів з димаря Гільдії алхіміків — тільки в їхньому випадку причиною було небажання приховувати своє ставлення до нового менеджменту, а в його ситуації причиною була недостатня швидкість рухів, коли в пробірці щось забулькотіло.  

Врешті-решт усі вони потрапили до «Нового шляху». Вони навіть вклали в це гроші. Як і чимало інших. Ця система могла похвалитися всіма можливими технічними новинками, була дешевшою в експлуатації, це було як підкована блоха і ще пів десятка чудернацьких створінь. А потім Джон Любесерце, який ніколи не забував про страхувальний трос, приземлився на капустяне поле — і це був кінець «Нового шляху». 

Відтоді тріо підробляло на будь-якій роботі, яку тільки погоджувалися дати новим квадратним гвинтикам у світі старих круглих отворів — але щоночі, високо над головами, семафори продовжували сяяти своїми повідомленнями. Вони були такими близькими, такими заманливими, такими... доступними. При цьому всі розуміли — хай і не знали, а тільки здогадувалися — що «Великий шлях» вкрадено, навіть якщо це й назвали по-іншому. Тепер компанія належала ворогові. 

Відтак вони заснували маленьку неформальну компанію в складі самих себе і почали використовувати «Великий шлях», приховуючи це від самого «Великого шляху». 

Це теж було трохи схоже на крадіжку. Навіть дуже схоже. Власне, крадіжкою це й було. Але це не каралося законом, бо ніхто не міг довідатися про сам факт злочину — й хіба це крадіжка, коли вкрадене нікуди не зникає? А чи крадіжка це, якщо крадеш у злодіїв? І взагалі, будь-яка власність — крадіжка, якщо ця власність не моя.[63] 

— То ви — як там воно називається... кракери? — запитав Мокр. 

— Саме так, — підтвердив Схиблений Ал. — Бо ми можемо кракнути систему. 

— А ви не надто драматизуєте, враховуючи, що просто користуєтеся лампами? 

— Так, але «світильники»[64] було вже зайняте, — сказав Нормальний Алекс. 

— Добре, але чому «Димний Гну»? — спитав Мокр. 

— Це кракерський сленговий вираз для надшвидкого повідомлення, яке пересилається по всій системі, — з гордістю пояснив Нормальний Алекс. 

Мокр обміркував це. 

— Логічно, — сказав він нарешті. — Якщо в команді тільки троє людей, і у всіх імена починаються з однієї й тієї ж літери, я б теж обрав подібну назву. 

Вони знайшли спосіб проникнути в систему семафорів, і ґрунтувався він ось на чому: вночі семафорних веж не видно. Видно тільки вогні. І якщо ви не вирізняєтеся чудовим відчуттям напрямку, то єдиний спосіб встановити, хто передає семаграму — це вихідний код. А інженери знали багато кодів. О-о-о, багато.  

— Тобто ви можете надсилати семаграми безкоштовно? — здивувався Мокр. — І ніхто не помічає?  

Відповіддю були три самовдоволені усмішки. 

— Це легко, — сказав Схиблений Ал, — коли знаєш як. 

— А звідки ви дізналися, що та вежа має зламатися? 

— А це ми її зламали, — сказав Нормальний Алекс. — Зіпсували диференційний барабан. Щоб розібратися з таким, потрібні години, бо оператори мусять... 

Решту фрази Мокр прослухав. Звичні йому безневинні слова кружляли в ній, як уламки під час повені, зрідка виринали на поверхню, відчайдушно махали і знову зникали, затягнуті течією.  

Він пару разів помітив «це», перш ніж воно потонуло остаточно, і навіть «роз’єднання» та «ланцюгову передачу» — але довжелезні технічні терміни з ревиськом напирали й поглинали все. 

— ...і це займає мінімум пів дня, — завершив Нормальний Алекс. 

Мокр безпорадно подивився на двох його компаньйонів. 

— І що конкретно все це означає? — спитав він. 

— Що коли відправити спеціальну семаграму, можна зіпсувати всю механіку системи, — сказав Схиблений Ал. 

— Весь «Шлях»? 

— Теоретично, — уточнив Схиблений Ал. — Бо код запуску і код відміни... 

Знову ринула технічна повінь, і Мокр розслабив свідомість. Механікою він не цікавився: він вважав гайковий ключ пристроєм, у комплект якого входить хтось інший, хто повинен його тримати. Легше було просто усміхатися й чекати. З винахідниками завжди так: вони обожнюють пояснювати. Треба просто дочекатися, доки вони дійдуть до вашого рівня знань — навіть якщо їм доведеться для цього лягти.  

— ...хай там як, більше це не вдасться, бо, кажуть, вони зараз змінюють... 

Мокр роздивлявся голуба в кутку, аж доки знову не настала тиша. А. Схиблений Ал завершив — і, судячи з усього, не на оптимістичній ноті. 

— То ви не можете цього зробити, — приречено промовив Мокр. 

— Зараз ні. Старий пан Поні може бути трохи схожим на бабусю, але коли виникає проблема, він сідає і вдумується в кожну дрібничку. Він цілий день змінював усі коди! Ми чули від одного з наших товаришів, що кожен семаграфіст відтепер повинен мати персональний код. Вони працюють дуже ретельно. Я знаю, панна Коханна Краса вважає, що ми могли б вам допомогти, — але той виродок Злотний перекрив увесь кисень. Він боїться, що ви переможете. 

— Ха! — сказав Мокр. 

— За тиждень-другий ми придумаємо інший спосіб, — сказав Непевний Адріян. — Ви не можете відкласти справу до того часу? 

— Ні, не думаю. 

— Шкода, — сказав Адріян.  

Він машинально крутив у руках невелику скляну трубку, яка світилася червоним. Коли він її перевертав, світло робилося жовтим. 

— Що це? — запитав Мокр. 

— Прототип, — пояснив Непевний Адріян. —