Читати книгу - "Поштова лихоманка"

— Може, тому, що ці штуки вибухають від удару? — припустив Нормальний Алекс. 

— Не завжди. 

— Гадаю, мені б не завадило на свіже повітря, — заявив Мокр.  

Вони вийшли в ніч.  

Не дуже далеко продовжувала мигтіти диспетчерська вежа, і в інших частинах міста то тут, то там теж виднілися освітлені семафори. 

— Ось це яка вежа? — спитав Мокр, вказуючи ніби на зірку в небі. 

— З Гільдії злодіїв, — сказав Непевний Адріян. — Загальний сигнал для членів Гільдії. Я їх читати не вмію. 

— А ця? Це не перша вежа на шляху до Сто Лата? 

— Ні, це станція Сторожі біля Осердних воріт. Загальний сигнал для Псевдополь-Ярду. 

— З вигляду вона далеченько. 

— Просто вони використовують маленькі блоки щитків, от і все. А Вежу № 2 звідси й не видно — Академія затуляє. 

Мокр зачаровано дивився на вогні. 

— Я тут думав, а чому, коли будували «Шлях», не використали стару кам’яну вежу на півдорозі до Сто Лата? Вона саме на вдалому місці.  

— Давню вежу чаклуна? Роберт Любесерце використовував її для своїх перших експериментів, але вона трохи задалеко, стіни не дуже надійні, а якщо провести там більше одного дня, людина з’їде з глузду. Це все через давні заклинання, що в’їлися в камінь. 

Деякий час панувала тиша, а потім почувся дивно придушений голос Мокра: 

— Якби ви могли завтра підключитися до «Великого шляху», ви зуміли б зробити що-небудь, щоб його сповільнити? 

— Так, але ж ми не можемо, — сказав Непевний Адріян. 

— Так, але якби могли? 

— Ну, є одна задумка, — сказав Схиблений Ал. — Дуже крута, але дуже сира. 

— Цим можна буде вирубити вежу? 

— Нам варто йому про це розповідати? — встряг Нормальний Алекс. 

— Ти коли-небудь зустрічав будь-кого іншого, для кого у Вбивці знайшлося б добре слівце? — заперечив Схиблений Ал. — Теоретично, пане Губперук, цим можна вирубити всі вежі.  

— Ти що, не тільки схиблений, а й просто здурів? — спитав Нормальний Алекс. — Він держслужбовець! 

— Усі вежі «Шляху»? — спитав Мокр. 

— Ну. На раз, — сказав Схиблений Ал. — Реально крута річ.  

— Геть усі вежі? — уточнив Мокр ще раз. 

— Ну, може, й не всі, якщо вони вчасно помітять, — визнав Схиблений Ал таким тоном, ніби будь-що, крім цілковитого знищення, було приводом для певного сорому. — Але дуже багато. Навіть якщо вони схитрують і відправлять повідомлення до наступної вежі з верховим кур’єром. Ми називаємо цю штуку... «Дятел».  

— Дятел? 

— Ні, не так. Тут потрібна, ну, типу як пауза для ефекту, щось таке, як... «Дятел». 

— ...«Дятел», — повільніше повторив Мокр. 

— От, ви зрозуміли. Але ми не можемо запустити його в «Шлях». Вони за всім стежать. 

— Припустімо, запустити це в «Шлях» зумію я? — сказав Мокр, дивлячись на вогні.  

Самих веж було вже зовсім не видно. 

— Ви? Що ви знаєте про семафорні коди? — спитав Непевний Адріян. 

— Я ціную своє невігластво, — сказав Мокр. — Але знаюся на людях. Ви думаєте про розробку різних хитромудрих кодів. А я — про те, що бачать інші... 

Вони слухали. Вони сперечалися. Вони апелювали до математики, тим часом як слова пливли в пітьму над ними. 

І ось Нормальний Алекс сказав: 

— Добре, добре. Технічно це можливо, але спеціалісти «Шляху» мають бути цілковитими бовдурами, якщо дозволять цьому статися. 

— Але ж вони думатимуть про коди, — сказав Мокр. — А я добре вмію обводити інших круг пальця. Це моя робота. 

— Я думав, ваша робота — бути поштмейстером, — сказав Непевний Адріян. 

— О, ну так. А то — мій поклик.  

Учасники «Димного Гну» перезирнулися. 

— Це абсолютно схиблена ідея, — вищирившись, сказав Схиблений Ал. 

— Радий, що вам подобається, — сказав Мокр.  

Бувають часи, коли доводиться провести ніч без сну. Але Анк-Морпорк ніколи й не спав; місто максимум куняло, а близько третьої ночі прокидалося попити водички. 

Серед ночі можна було купити що завгодно. Теслярські вироби? Нема проблем. Мокр мигцем замислився, чи не існує вампірських столярів, які в нічній тиші виробляють вампірські стільці. Парусину? В цьому місті не могло не бути кого-небудь, хто встає в передсвітанкові години, щоб відлити, відливає й заразом думає: «Що мені справді потрібно саме зараз, то це тисяча квадратних ярдів середньоякісної парусини!» — а в районі доків неминуче знайдуться відчинені крамниці, власники яких готові задовольнити цей сплеск попиту. 

Коли вони рушили до вежі, з неба вже сіялася густа мжичка. Мокр правив кіньми, а решта сиділи за його спиною на навантаженому возі й сперечалися через якусь тригонометричну дрібницю. Він намагався їх не слухати; він завжди почувався розгубленим, коли математика перетворювалася на манію. 

Убити «Великий шлях»... О, вежі стоятимуть і далі — але щоб відремонтувати їх усі, знадобляться місяці. Це розорить компанію. «Гну» запевнили його, що ніхто не постраждає. Вони мали на увазі працівників у вежах. 

«Шлях» став чудовиськом, що пожирає людей. Розорити його було спокусливою ідеєю. «Гну» фонтанували ідеями щодо того, чим би його замінити — швидшим, дешевшим, простішим, ефективнішим, з використанням спеціально виведених бісиків... 

Та щось Мокра все ж дратувало. Злотний мав рацію, хай йому грець. Якщо вам треба було дуже-дуже швидко передати інформацію за п’ять сотень миль, то «Шлях» існував саме для цього. От якщо ви хотіли обгорнути листа подарунковою стрічкою — тоді вам було до Поштамту.  

Йому подобалися «Гну». Вони мислили свіжо і своєрідно; які б заклинання не причаїлися в камені давньої вежі, вони б напевне не зашкодили подібним мізкам, оскільки ті, в певному сенсі, мали щеплення від божевілля у вигляді хронічної легкої ненормальності. Всі семаграфісти по всьому «Шляху» були... окремим підвидом людей. Вони не просто виконували роботу — вони нею жили.  

Але Мокр не міг не думати і про все погане, що могло статися через зупинку семафорів. О, звісно, коли семафорів взагалі не було, такі речі вважалися нормою — але це зовсім інша справа. 

Він залишив «Гну» в старій вежі працювати пилками і молотками, а сам, у глибокій задумі, рушив назад до міста. 

Розділ тринадцятий 

КРАЙ КОНВЕРТА 

В якому ми знайомимося з теорією сукно-простору — Кривко Ключиця — «Великий шлях» у вогні — Такий різкий, порізатися можна — У пошуках панни Любесерце — Теорія маскування — Ігор рухаєцця далі — «Якби ж ця мить ніколи не минула» — Сутичка зі «Шляхом» — Розгортання великих вітрил — Повідомлення отримано 

Маструм Ридикуль, Архіректор Невидної академії, поклав кий на згин великого пальця й акуратно прицілився. 

Біла куля вдарила червону кулю, і та повільно вкотилася в лузу. Це було важче, ніж можна було би подумати, оскільки більше половини більярдного столу служило Архіректорові шухлядою для паперів[65], і насправді, щоб дістатися лузи, куля мусила пройти крізь кілька стосів документів, пивний кухоль, череп із оплавленою свічкою в ньому та гори люлькового попелу. Так воно й сталося. 

— Чудова робота, пане Впертонз, — сказав Ридикуль. 

— Я назвав це «сукно-простором», — гордовито сказав Зрозум