Читати книгу - "Поцілунок одного разу, Ольга Манілова"

Непогано так ногами Кірі вдається лигнути викрадача. І вона практично вириває одну руку у мерзотника із рук, коли він намагається її зв'язати, як між ними вклинюється обличчя Тимура.

І замість того, щоб допомогти, той намертво стягує її зап'ястя мотузкою. А потім і дротом.

— Ти здурів взагалі? — репетує Кіра. - Ти! Ти...

Викрадач виявляється молодим червонощоким хлопцем, і він сідає трохи далі. Тепер Кіра може хоч рухатися.

Посуватися на підлозі чортового мінівена. Зі зв'язаними руками.

— Кірко, — схиляється над дівчиною Тимур, — не буянь. Ось щоб...

- Що ви робите?! Що ти робиш! - Вона кричить це, але має на увазі "Що робить він?" — Розвертай, гей, ти там! Нікуди я не поїду.

— Кірко, — сопить зрадник, — ну ти хоч вислухай. Я ж не зі зла.

Вислухати хоч! Вони її викрали і... ЗВ'ЯЗАЛИ.

— Я живу не одна, — шипить Кіра і намагається піднятися на ноги. — Що незрозумілого, мені треба до Петі.

— Петя тут, — швидко відповідає Тимур і додає, коли її обличчя спотворюється гнівом і жахом. — Та не тут, а в іншій машині. Ми різними дорогами їдемо. З ним нормально все, ну, Кіро, ну.

- Нормально? - Зривається на крик вона знову. — Дай мені телефон. Дай сюди. Скажи, щоб Петі дозволили взяти слухавку. Зараз!

Переговоривши з братом, дівчина підіймається з новим припливом сил, тільки тепер видає лише крижану несамовитість.

— Що ти твориш, Тимуре?

Він відводить погляд. Типу подивитися, чи все нормально за поворотом на трасу.

— Години три їхати. Давай ми трохи заспокоїмося. І я все пояснюватиму. Пити хочеш?

— Розв'яжи мені руки, — наказує вона.

Прикриваючи лоба рукою, чоловік видає протяжне зітхання.

- Розв'яжи мені руки!

- Ні! - Жорстоко відповідає він. — Це для твоєї ж безпеки!

Три години їхати. Для її безпеки.

Здуріли від безкарності в край.

Всі вони.

Дівчина вичікує момент зволікання. Коли колеса почнуть зменшувати швидкість, як перед поворотом. Жаль, що їй з підлоги ні чорта не видно. Дуже. Шкода.

Кіра кидається на двері всім тілом, завалюючись повністю на підлогу. Але тепер її зв'язані долоні намацують ручку. І вона встигла б ту натиснути, якби машина не набрала знову швидкість.

Тимур отримує теж стусан: тепер він одразу відсуває молодика і сам зв'язує їй ноги. Рум'яний громила ніяковіє під її настирливим поглядом, тому що вона розкусила його як слабку ланка тут.

Після кивка від старшого той проходить углиб салону, ближче до водія.

- Куди ми їдемо? - Діловим тоном цікавиться вона.

— Обійдемося без назв вголос. Я прошу тебе, не зламай собі шию.

- І що? Що тоді? Зламаю й що? — випльовує Кіра.

— Кірка... Ну, харе.

Тимур сідає назад і проводить рукою по обличчю, зминаючи червоний ніс кілька разів.

— Валіка вчора порішили, — тихо каже він, спостерігаючи за безкрайніми полями за вікном.

- Валіка? — повторює вона, ніби й уперше не почула.

Пам'ятає, як зараз. Валік відокремлюється від групи і прямує до неї навскоси по тому злощасному пустирю, після нападу на Тимура. А потім намагається захистити від боса, хоч це Валіка захищати треба, а не Кіру.

Як же вона ненавидить їх цієї хвилини.

Усіх цих мужиків, які ніколи нікого на світ не виробляють, але розкидаються чужими життями, як лушпинням від насіння.

Скільки вже можна.

За що?

— Це ваш Кулак розгромив і щось там спалив?

- Чорт забирай. А ти звідки знаєш?

Вона не відповідає, і він витягує смартфон із куртки і починає гортати.

— Це в новинах уже пишуть чи як?

- Не знаю. Я знаю звідти, звідки знаю, — огризається дівчина.

— Ти... ти з Головним не говорила?... Ще?

Їй треба розслабити щелепи, бо щось хрусне зараз. Але як це зробити? Тиск такої сили виштовхує сльози з очей, і Кіра одразу розслаблює обличчя, бо плакати... плакати зараз... смерті подібно.

Тимур тягнеться до мотузки на її зап'ястях, але вона повертається, як псина, що збожеволіла.

— Пішов геть, — жорстко видавлює дівчина з останніх сил. - Не чіпай мене.

Опущені руки той ховає у кишені куртки. Кілька годин, що залишилися, вони їдуть практично в цілковитій тиші, крім п'ятнадцяти хвилин, коли дівчина вимагає зупинку для походу в туалет. Подорож у вбиральню заправки нагадує похід під чортовим конвоєм.

У котеджному селищі Тимур веде її до центрального будинку на розкішній ландшафтній ділянці.

Ялинки й туї, лави та навіть статуї.

Залягти на дно, однак.

В одній із вітальні вони залишаються наодинці. У будинку повно братви, у деяких впізнає людей Кирила.

- Де він? — заводить одразу Кіра різко.

— Не тут, — проводить рукою по потилиці Тимур. - Я не знаю, коли він буде. Скоро, гадаю. Справи... не дуже, Кіро. Справи незрозумілі. Все затяглося. Як би все відбувається, але нічого не відбувається. Це тому, що нікому насправді ця хрінь не потрібна.

І Кіра не потрібна цьому... їхньому... Головному.

- Навіщо. Я тут.

- У сенсі навіщо? Так безпечніше буде. Думаю, скоро все вирішиться, коли Брус так наказав. Вона охоплює себе руками, але зло, а не розгублено.

— Тобто, мене тут насильно утримують?

— Кіро, ти під кулі потрапити хочеш? Або ще чого? — примружується він. — Не знаю, дідько, що у вас там сталося. Коротше, два дні, мабуть, тут максимум треба сидіти. Можеш, Кіро? Щоб без проблем. Всі на взводі.

Звісно, може.

Вона все може.

Боягузливий покидьок знав: вона не все вивалюватиме на Тимура. І що не стане того підставляти.

Карелін не зовсім уявляє, що на нього чекає після.

- Без проблем? — вдавано грубо питає Кіра. - Це як? Щоб я знала, які правила у в'язниці.

— Ви обидва хворі на голову, знаєш? — уважно дивиться Тимур на дівчину, але потім махає рукою, поступаючись. — Краще не виходь із будівлі. Або виходь з Кирилом чи зі мною. Пішли, Петю знайдемо.