Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

А найбільше до вподоби було дідові те, що кожного дня проїде шляхом чумаків возів з півсотні. Чумаки, знаєте, люди бувалі: почнуть розповідати — аби слухати охота! А дідові чумацькі розмови, як голодному галушки. Бувало, оце стрінеться зі старими знайомими (діда вже всі знали), та ви самі знаєте, що буває, коли зійдеться старизна. Тара, тара, тоді та отоді, таке та отаке було… Ну і розіллються! бозна-колишнє пригадають. Одного разу, — ну так, ніби зараз це бачу: сонце вже заходило, дід ходив по баштану і знімав з кавунів листя, що ним понакривав кавуни од сонця вдень.

— Дивись, Остапе, — кажу я братові, — он чумаки їдуть!

— Де чумаки? — гукнув дід, роблячи на великій дині знак, щоб, бува, не з’їли хлопці.

Шляхом, справді, тяглося возів із шість. Попереду ішов один уже з сивими вусами. Дійшовши ступнів, як би вам сказати, на десять, він спинився.

— Здоров, Максиме! Ось де привів Бог побачитись!

Дід прижмурив очі:

— А! здоров, здоров! звідки Бог несе? І Болячка тут? здоров, здоров, брате! Що за чорт! та тут усі: і Крутотрищенко! і Печериця! і Ковельок! і Стецько! Здорові були! А, га, га! го, го!.. — І пішло цілування.

Волів розпрягли й пустили пастися на траву. Вози залишили на шляху; а самі посідали кружка перед куренем і запалили люльки. Та де вже там до люльок? За вигадками та балаканиною чи й по одній дісталося. Після полуденка дід став пригощати чумаків динями. Кожний, взявши диню, обчистив її чепурненько ножиком (люди були все бувалі, бачили немало, знали вже, як їдять у світі; либонь і за панський стіл хоч і зараз готові сісти); обчистивши гарненько, проткнув кожен пальцем дірочку в дині, випив з неї кисіль, далі краяв по шматочку і клав у рот.

— Чого ж ви, хлопці, — каже дід, — роти пороззявляли? танцюйте, собачі діти! Де, Остапе, твоя сопілка? Ану лиш козачка! Хомо, берись у боки! Отак! Гей, гоп!

Я був тоді хлопець проворний. Старість клята! Тепер уже так не утну; замість усіх викрутасів, ноги тільки спотикаються. Довго дивився дід на нас, сидячи з чумаками. Тільки помічаю я — ноги в його чогось не стоять на місці, наче їх хто соває.

— А дивись, Хомо, — каже Остап, — коли не піде старий хрін танцювати!

І що ж ви думаєте? не встиг він цього сказати — не витерпів старий! забажалось, бачите, похвастатись перед чумаками.

— Бачиш, чортові діти! хіба так танцюють? Ось як танцюють! — Дід став на ноги, руки вперед і вдарив закаблуками.

Ну, казати правду, танцював він так, що хоч би й з гетьманшею. Ми стали осторонь, і пішов старий викручувати ногами по рівному, коло грядки огірків. Тільки дійшов він до половини і хотів, розігнавшись, викинути якогось свого викрутаса, не підіймаються ноги, та й тільки! що за напасть! розгнівався знову, дійшов до середини — не бере! хоч ти що — не бере та й годі! ноги стали, як дерев’яні. «Чи не прокляте місце! чи не чортове навождення! Вплутається ж Ірод, ворог роду людського!» Ну як тут осоромитись перед чумаками! Розгнівався знову, почав часто та дрібно — дивитись любо; до середини дійшов — ні! не витанцьовується, та й тільки!

— А, проклятий сатано! щоб ти був подавився гнилою динею! щоб ти маленьким здох, собачий сину! бач якого сорому наробив на старість!

Аж чує: справді позаду хтось засміявся. Озирнувся: ні баштана, ні чумаків, нічого; спереду, ззаду, з боків — скрізь рівне поле. «Е! ссс… от тобі й на!» Став придивлятися — місце ніби трохи знайоме! Збоку — ліс, за лісом стирчить проти неба якась тичка. Що за чорт — та це ж голубник, що в попа на городі! з другого боку теж щось сіріє; придивився: клуня волосного писаря. Ось куди занесла нечиста сила! Поблудивши кругом, наткнувся він на стежку. Місяця не було; біла пляма мелькала замість нього крізь хмару. «Буде завтра вітер великий», — подумав дід. Зирк — збоку од стежки на могилці засвітилася свічка. Чи бачив таке! став дід, руками в боки взявся та й дивиться: свічка погасла, і трохи далі засвітилась друга.

— Скарб! — закричав дід. — Закладаюся на голову, коли не скарб! — І вже поплював було на руки, щоб копати, та спохватився, що немає з ним ні заступа, ні лопати. — Шкода, ну, хто знає? може, треба тільки підняти дерен, а він тут і лежить, голубчик! Нічого робити, треба принаймні хоч місце позначити, щоб після знайти!

От перетягнувши чималу, вихором мабуть, одламану гілку, накрив він нею могилку, де горіла свічка, та й пішов стежкою. Молодий дубнячок почав рідшати; показався тин. «Ну, так! не казав хіба я, — подумав дід, — що це попова левада! Онде і його тин! тепер до баштана й версти звідси не буде».

Одначе додому прийшов він пізненько і галушок не схотів їсти. Розбудивши брата Остапа, спитав тільки, чи давно поїхали чумаки, і закутався в кожух. Коли ж той почав було питати:

— А куди тебе, діду, чорти діли сьогодні?

— Не питай, — сказав дід і ще дужче закутався, — не питай, Остапе; а то швидко посивієш! — І так захропів, що горобці, які забралися були на баштан, з переполоху знялися вгору. Та де вже там йому спалося? Нічого сказати, хитра була бестія, дай Боже йому Царство Небесне! умів викрутитися завжди. Іншого разу такої заспіває, що губи покусаєш.

Другого дня, тільки в полі стало смеркатись, надів дід свитку, підперезався, взяв під пахву заступ та лопату, надів на голову шапку, далі випив кухоль сирівцю[144], утер полою губи і пішов прямо до попового городу. Минув і тип, і молодий дубнячок. Поміж дерев в’ється стежка і виходить в поле. Здається, та сама! Вийшов у