Читати книгу - "Том 11"

Комусь уже пізно і лист задовгий. Хтось когось дуже любить. Нехай хтось пише. Сюди листи довго йдуть, цілий тиждень.

Па)

Хтось

Пан Квітка просить когось гречно привітати.

2 серпня 1901 р. Буркут Буркут, п[ошта] Жаб’е, Галичипа,

2.V1II 1901

Любий папа!

Чом ні ти, ні інші не пишете? Я ще в Буркуті ні одного листа від вас не отримала,— невже листи пропали? Се мені сумно.

Я маюся досить добре. Кашель ще не перестав, але вже не сильний. Ще не купаюсь, але, може, з неділі доктор позволить. На вид значно поправилась. Енергія більша ніж раніш, але ще не зовсім така як слід. Лихорадки нема, кров не показується.

Цілую тебе і прошу писати.

Твоя Леся

158. ДО І. Я. ФРАНКА Між 4 і 14 серпня 1901 р. Буркут Буркут

Вибачте, cher Maitre, що приписую на сьому клапті,— на лист не можу здобутися, бо поштар наганяє, а до того ж лежу сьогодні в ліжку, бо розтягла собі трохи якийсь мускул в нозі, впавши порядно (таки все коло того фатального місця, де й при Вас падала), біль пустий і вже минає, та, як то кажуть: хто опікся на молоці, то й на воду дмуха,— так і я звикла ввертати надмірну увагу на свою оперовану ногу і через те лежу для профілактики, хоч се і нудно.

Пересилаю Вам спис новел, до яких Ви були ласкаві обіцяти передмову,— тільки що сама отримала його. Ко-билянська просить при сьому передати Вам її щирий привіт. Про те саме просить і п. Квітка; він часто згадує про Вас, між іншим і про те, що Ви один з трьох знаменитих туристів зволили попрощатись з ним при від’їзді. Нам тут дуже бракує Вас, cher Maitre (без компліментів!), і Вас (се найбільше), і Ваших пісень, і—Ваших пстругів! їли ми, правда, пструги від п. Пігуляка, але ті чомусь не були такі добрі.

Нас тепер мало: Кобринські і Рибаки виїхали. Чи довго ще Ви в горах пробудете?

Щиро вітаю Вас і тих, хто коло Вас.

З поважанням Л. Косач

15 серпня 1901 р. Буркут Буркут, 15.VIII 1901

До когось любого, і дорогого, і славного!

Комусь така досада, що страх, бо він бачить, що його довгий-предовгий лист до когось пропав. І жаль, що той лист (стільки писанини!) пропав, а ще більше жаль, що хтось, певне, сердиться і думає: «От подлий той білий хтось — не міг досі ні на один лист зібратись!» Тільки ж хтось не подлий, бо він писав, а подла тутешня пошта, що лазить, як гусениця, помалу та ще й губить листи по дорозі. Коли б ще в який інший час лист пропав, то б нічого, а то якраз тепер, коли мені хтось і так зажурений, коли треба до когось бути дуже уважним і нічого «иодлого» йому не робити. Хтось так не хоче, щоб той лист пропав, хтось дуже не хоче!!

Сей лист піде до Чернівець, може, туди скоріш дістанеться. Ой пошта, пошта!! Якби можна було сказати комусь, аби він щасливий був, та й він був би, то хтось зараз би те сказав з цілої сили своєї душі, але що ж, коли для того слів мало... Тільки все-таки хтось каже? аби хтось себе «подлим» не називав, бо хтось так не любить, і то неправда, зовсім неправда, то хтось тільки з жалю так на себе каже. Не було там жадної «підлоти» чи «немочі», і нема за що комусь карати і катувати себе, а колп «ведмідь» справді хоче когось за який лист (все одно, за котрий, бо з них жадний не заслуговує кари) карати, він не карає, а йому сором озиватись, то він, значить, справдешній «в е д м і д ь» в цілому значенні того слова. Ні, я навіть по «ведмедеві» того не надіялась би, я не думаю, щоб він міг, «аби когось вбити», женитися,— се вже було б занадто немудро такий французький «шлюб

з досади», та ні, навіть не французький, бо французи беруть такий ішиоб з досади на чиюсь зраду, але щоб хто Женився з досади на чиюсь любов і щирість, на чиюсь надмірну тонкість, ніжність і сумлінність, то се ще в світі нечувано. Се або просто бляга «ведмедяча» (справді, недобра і немудра бляга), або — сплата якогось давнього довгу якійсь «міщаночці», що не має таких ніжних ручок, як хтось, а просто «ловить і міцно тримає», коли «люди трафляються». Боюсь я, що комусь грубим і прикрим здається все отут написане, але тут винно schwarz auf weiss. Головне нещастя в тім, що квітка з папороті занадто надзвичайна ростина для всіх взагалі, а «ведмедям» вже надто тяжко розуміти такі з’явища. Хтось не карати мусить себе, а рятувати: нехай їде до Відня не для того, аби тужити на чужині, а для того, щоб дати собі нові враження, нові інтереси. Хтось не з подлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від огню гартуватись, а не ломитись. Тяжке то слово: «Я можу все витримати», але нехай хтось скаже його собі так, як і ще хтось кааав у подібних обставинах, а потім хай розмахне крилами і злетить угору, куди не тільки ведмеді не заходять, а навіть орли не залітають, може, там трошки холодно і са-мотно буде спочатку, але, може, там стрінуться й інші гірські подорожні і розпалять всі вкупі ватру велику і будуть з неї іскри на всю Україну. Нехай хтось не катує сефе і не вважає пониженим. Чим понижився він? Що посмів виступити з етикети? Що сказав одважне, щире слово? Що вийшов з пасивної ролі і схотів рішити свою долю сам з риском зламати її? Що тут низького? Чи він чий вік занапастив? Чи він кого одурив? Чи він кого «каптував?» Чи він собі «партію» вишукував? Не має чого соромитись, але якщо в ньому збудилася гордість, то се натурально, і так повинно бути, бо хтось має право на гордість. Коли хто нещасний, то мусить бути гордим, інакше не витримає з честю. Не всякому можна так просто казати, що він нещасний, але комусь можна, бо він пе боїться слова, коли не злякався самої речі. Нехай хтось не говорить таких слів, що він «хтів би