Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Я зі скрухою думаю нині про тих смішних наших патріотів, які страждають манією вождівства. Смішних? Ба ні, вони небезпечні, хоч і справжніми патріотами суть. Ці вражені хворобливою амбіцією люди не сплять – снують інтриги, розколюють на частки націю, бачать себе уві сні й наяву у президентському кріслі, вони задовго до президентських виборів друкували в газетах свої парсуни в товаристві можливої першої леді; одержимі манією величності крикуни видряпуються на бензовози, на дерева, на бочки й горланять політичні баналюки, аби тільки звернути на себе увагу, вони готові піти й на скандал, щоб потрапити в тюрягу і в такий спосіб завоювати популярність; інші ладні одягнути на себе гетьманський кунтуш, взяти в руки скляну булаву і з’явитися в такому оперетковому вигляді перед зубожілим народом, – та ніяк вождями стати вони не можуть, бо все це вже переродилося у гру, все це позбавлене справжнього болю, все це любування самим собою перед дзеркалом, в якому Україна відбивається на їхньому тлі; це не сходження на вогнище.

О ні, панове патріоти, ви ніколи не станете вождями, вождь ще прийде. Це буде той муж, який у юності в одну мить зумів побачити – немов зайняте полум’ям блискавки дерево в темну ніч – осяяне державною одержимістю обличчя поета.

Ні з кого не творю ідеалу. При тому ж, Іван Драч – не політик, а поет: згадуючи його епохальний виступ, я передовсім мушу назвати поему, на створення якої його надихнула чорнобильська трагедія. Що вартніше?

І хвилеві, й вічні цінності є справжні, якщо вони родяться з болю. Коли після катастрофи пішла пошесть на чорнобильські поезії, поеми і романи, коли перед письменниками, зголодженими за свіжою, активною темою, бо ж таки приїлася соцреалістична жуйка, з’явився на поетичному небокраї «вдячний» матеріал, вони наввипередки – ні хвилини не чекаючи, поки дитина, виселена із зараженої зони, встигне забути найулюбленішу, залишену в утраченій навіки домівці ляльку, поки вчений виплаче очі за покинутою в Прип’яті бібліотекою, поки селянка забуде своє, власними руками збудоване обійстя, – квапилися використати кон’юнктуру, щоб гаряче засудити ту саму радянську гігантоманію, котру роком раніше так само гаряче прославляли… Тільки один Іван Драч, який не вивозив поквапливо своїх дітей з Києва, а залишив їх на Хрещатику і в тридцятикілометровій зоні, тільки Драч, справжній біль якого переміг традиційний український страх перед сильними світу і він з високої трибуни перший послав прокляття комуністичній системі, – єдиний мав право підняти з радіоактивного пилу Чорнобильську Мадонну…

Праця над кожним історичним романом починалася в мене з несподіваного і, здавалось би, випадкового поштовху: якби я не подружився з художниками Безпалковими і не поїхав з ними в Олеське – не написав би «Одеської трилогії»; якби не відбував військову службу в Азербайджані, а потім, через багато років, не поїхав на ті місця, де служив, – хіба відшукав би я загублені сліди Миколи Гулака, героя мого «Четвертого виміру»?; якби не потрапила мені – теж зовсім випадково – до рук книжка професора Г. Фруменкова «Узники Соловецкого монастиря», то й не з’явилась би ніколи в світі дилогія «Журавлиний крик»; якби я не став депутатом Верховної Ради, не було б «Орди» і цих спогадів, якби…

Але ж як це так, думаю собі, – не було б? А що було б – зовсім щось інше, таж ні, саме ці теми я мав опрацювати, бо ж ішов по їх сліду, «мов мисливець обережний»…

Таким поетичним образом визначив творчий пошук Максим Рильський, я ж бачу цей процес трохи спрощеніше: грибар, коли йде в ліс, не знає, чи знайде того ж таки дня гриба і яке диво йому попадеться, але ходитиме доти, доки таки не знайде, – і саме той, знайдений, стане для нього найпотрібнішим і найкращим, і здаватиметься грибареві, що інакшого він зовсім і не шукав… Так чи не так, але – не ходив би до лісу, не знайшов би нічого.

Письменник перебуває все життя в стані пошуку і ні на мить його не припиняє. Пошук – то його радість, але ж і прокляття, бо ж даруйте – такої неволі на людину не накидає жодна інша професія. Я не раз ловив себе на тому, що та чи інша зустріч з людьми, розмови, трапезування, радість і горе – своє чи людське – все це до крихти ставало потім художнім матеріалом, і не раз діймали мене почуття незручності й сорому, а то й докори сумління, за таку нешляхетну утилітарність, та дарма: як тільки пошук припиняється, письменник перестає бути письменником.

Не знаю, зовсім не знаю, що буду робити на білому світі, коли закінчу писати ці нотатки, може, й лінюхуватиму, зате досі я не мав жодного передиху в роботі між попередньою і наступною книгою: попередню закінчував, а наступна вже виношувалася; ніколи не робив собі канікул, а якщо й траплявся вимушений відпочинок – не надходила впору нова тема, я тяжко страждав від цього, панікуючи глибоко в душі, що виписався. Наді мною часто посмішкувалися друзі, коли я, до решти вичерпаний після закінчення роботи над черговою книжкою, говорив: «Усе, все, більше мене до письмового столу волом не затягнете, пишіть собі самі, коли хочете», бо знали, що це якщо не кокетування, то хвилева перевтома; дай то, Боже, щоб і цього разу так було, бо інакше життя втратить сенс…

Я недавно спостерігав, як старий, сімдесяти років, чоловік, який сорок літ просидів за кермом і пішов на пенсію, до сліз утішився, коли ми в Товаристві попросили його повезти нас до Звягеля на святкування ювілею Лесі Українки (бо наш шофер захворів): руки в старого тремтіли, він так дивно усміхався, ніби відгадав чийсь найпотаємніший секрет, перевіряв без потреби мотор, обстукував новісінькі колеса, а як віртуозно вів потім «рафика», умисне віртуозно – абисьте знали!

Цікаво, як живеться людям,