Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

— Був я там, — озвався Бось. — Небезпечне місто. Поблизу Голуні є село Вовковиї. Там корчма. В ній і стрінемося. Тільки дивіться — хороніться і стережіться. Ахруман і його люди там повсюдно. Може, і в цю корчму заглядатимуть…

— Коли ми туди дістанемось?

— За півтора місяці.

— Гаразд. У разі чого чекаємо одне на одного два тижні. Якщо ви не з’явитесь, ми йдемо без вас. Якщо не буде нас, тікайте якнайдалі від Богумира. Хоч у пустелі, хоч за Мовчазні гори… — сказала Рутенія.

Лютибор стрілою зірвався з місця, до Рутенії долинув лише далекий Босів зойк.

Настала тиша. Рутенія з Золотою перезирнулися, і…

…полетіли, поскакали, пришпорюючи коней… Сон, неміч мов рукою зняло. Тепер дерева і луки, річки і гори проносилися блискавками. Вели їх дороги, вказані мольфарами, — жодна перешкода не стала на шляху. Річки були мілкі, розколини вузькі, схили і підйоми пологі, небо ясне…

Важко виборсувалася Русана з Ахруманових тенет. З одного мороку вона потрапила в інший. Холодний і вогкий. Підвелася. Намацала грубу дерев’яну лавку. Встала. Рушила вперед, витягши руки перед себе. Зупинилася, наштовхнувшись на кам’яну стіну. Торкаючись її рукою, пішла праворуч і знайшла поворот, за яким починалися залізні ґрати на п’ять кроків, знову почалася стіна.

Ноги торкнулося щось холодне і вогке, і вона зойкнула. Вдруге зойкнула, коли з глибини в’язниці донісся жіночий голос:

— Краще піднімись на лежанку. Там внизу якісь гади повзають, але нагору не лізуть.

— Ти хто? — спитала Русана у темряви. — Русалка?

Враз постала перед очима Боримислова смерть. Сльози навернулись на очі.

— Так. Дзеванною звати. А ти?

— Мене Русаною. Я зільниця…

— І?

— Просто зільниця.

— Просто зільниця в обіймах Чорного Вершника. Вершник гине за просту зільницю. На просту зільницю полює Ахруман… — розмірковувала Дзеванна.

— Ну, я… Ми… Але ж і ти не просто русалка. На тебе Ворон теж полював…

— Гаразд. Якщо ми обидві стали Вороновими полонянками, мусимо триматися разом. А для цього слід знати одна одну. Я переберусь до тебе, щоб не кричати на всю в’язницю, і розповім свою історію. А потім — твоя черга оповідати. І разом подумаємо, що йому від нас треба.

І Русана почула таємницю Дзеванниного народження. Дізналася про дивовижних чугайстрів і про найкращого з них, Віта; про злидня Бося, навернутого на добро; про дивовижної вроди і сили зільника Золоту; про найсильнішу і найрозумнішу відьму Рутенію, яка втратила пам’ять через Ворона; про їхню подорож рахманськими підземеллями…

Ледве встигла Русана завершити розповідь, як почувся тупіт, з’явилося світло. Темна постать несла чадного смолоскипа. Русана впізнала Чорного Ворона. Той поволі наближався, й смолоскип кидав химерні плями світла навсібіч. Нарешті Ворон упритул підійшов до ґрат. Почепив смолоскип у тримач збоку й зазирнув до камери. Русана подумала, що він зараз задоволено посміхається.

— То як вам моя гостинність? — спитав він.

— Вражає! — сказала Русана. — Не стало сил нас убити?

— Убити? Ха-ха! Для мене вбити тебе — що розчавити муху! Невже ви вдвох не зрозуміли? Чому тебе, Русано, не вбили селяни в Жердинцях і ти опинилась на березі річки? Чому ти вийшла на берег, Дзеванно?

— Ми…

— Слухайте! Була колись у мене одна відьмочка. Сили — так собі. Знань — жодних. Сильним відьмаком був її батько, а їй нічого не захотів передати. Була в неї одна здатність. Корисна, я б сказав, здатність. Вона могла збирати величезну кількість Сили. А потім віддавати її. Мені. І збирати цю Силу вона могла лише тоді, коли їй було боляче, страшно…

— Ти з неї знущався, щоб здобувати Силу?

— А що тут вдієш? Треба ж було десь її брати! Та в твоїх клятих Вовковиях вона втекла. Їй помогли. Знаєш хто?

— Здогадуюсь.

— Отож! Твоя мама!

— Ненавиджу! — кинулась Русана вперед, та наштовхнулася на грати.

— Твоя мати була вагітна. Тобою. Вона зв’язала частину сили тієї відьми, Діви, а частину передала тобі.

— То ти моєю силою хочеш живитися? Слабенький при старості літ став?

— І це