Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

мені навіть здається, що в глибині серця вона вва­жала себе духовно вбогою, нікчемною істотою, якій по­щастило більше, ніж вона заслужила. О бідолашні жінки! Нещасні самітні страдниці й жертви, ваше життя - су­цільні муки, ви щоночі лягаєте на ложе тортур у своїх спальнях і щодня кладете голову під сокиру за столом у вітальнях. Кожен чоловік, що бачить ваші страждання чи заглядає в ті понурі місця ваших тортур, мусить пожа­літи вас і... подякувати богові за свою бороду. Пам’ятаю, як багато років тому я бачив у закладі для недоумкува­тих та божевільних у Бісетрі поблизу Парижа якусь не­щасну істоту, зігнуту під тягарем неволі і своєї недуги. Хтось із нашого гурту дав йому в cornet - паперовому пакуночку - пучку дешевого тютюну. Для бідолашного епілептика то була надто велика ласка: він аж заплакав з захвату і вдячності; ми з вами так не розчулилися б, якби нам хтось подарував тисячу фунтів річного прибутку або врятував життя. Отож якщо належним чином тира­нити жінку, то можна побачити, як дешевенька ласка з ва­шого боку викличе в неї на очах сльози, ніби ви ангел-благодійник.

Отаку милостиню доля часом дарувала сердешній Емі­лії - кращого вона нічого не бачила. Її життя, що почина­лося далеко не в біді, стало врешті жалюгідним існуванням у неволі, довгим ганебним рабством. Малий Джордж інколи відвідував матір, скрашуючи її нужденне животіння блі­дим промінчиком надії. Рассел-сквер був межею її в’яз­ниці: вона зрідка могла дійти туди, але на ніч завжди мусила вертатися до своєї камери, виконувати свої сумні обов’язки, сидіти коло ліжка невдячних хворих, витриму­вати дратівливість і тиранію сварливих, розчарованих ста­рих батьків. Стільком тисячам людей, переважно жінкам, судилося терпіти таке довге рабство! Це доглядачки без платні, сестри-жалібниці, якщо вам ця назва краще подо­баються, але без романтичного почуття самопосвяти; вони тяжко працюють, голодуючи й недосипаючи ночей, стра­ждають, не маючи ні від кого ані крихти співчуття, і в’я­нуть непомітні й нікому не відомі.

Таємничій, грізній Мудрості, що визначає людську долю, подобається принижувати і вкидати в розпуку ніж­них, добрих і розумних, а звеличувати самолюбів, дурнів і негідників! О брате мій, будь скромний у своїх достат­ках! Будь ласкавий до тих, кому не дісталося такого щастя, як тобі, хоч він на нього дужче заслуговує. Подумай, яке ти маєш право зневажати когось, ти, чиї чесноти - тільки відсутність спокус, чиї успіхи, можливо,- проста випад­ковість, чиє високе становище - заслуга далекого предка і чий добробут, мабуть,- лихий жарт долі.

 

 

Матір Емілії поховали на бромптонському кладовищі, такого самого дощового похмурого дня, як був тоді, зга­дала Емілія, коли вона вперше приїздила сюди, до церкви, щоб повінчатися з Джорджем. Її малий син сидів поруч з нею в розкішному жалобному вбранні. Емілія впізнала стару прибиральницю і паламаря. Поки священик читав панахиду, думки її линули в минуле. Якби тепер у її руці не променіла теплом ручка Джорджі, вона, мабуть, за­любки помінялася б місцем з... Але їй, як завжди, стало соромно за такі самолюбні думки, і вона про себе помо­лилася богові, щоб він дав їй снаги виконувати далі свій обов’язок.

І ось Емілія вирішила докласти всіх зусиль, щоб зро­бити свого старого батька щасливим. Вона працювала не покладаючи рук, облатувала й обшивала батька, співала старому й грала з ним у триктрак, читала йому вголос газети й готувала їжу, водила його гуляти в Кенсінгтонський парк чи на Бромптонський бульвар, слухала його розповіді, весь час усміхаючись і ласкаво прикидаючись, що їй цікаво, або сиділа поруч з ним, віддаючись своїм думкам і спогадам, поки немічний, буркотливий батько грівся на сонці й нарікав на свої кривди й злигодні. Які гіркі, невтішні були ті вдовині думки! Діти, що бігали туди й назад широкими алеями парку, нагадували їй Джорджі, якого в неї забрали. Першого Джорджа в неї також забрали,- її егоїстична, грішна любов в обох ви­падках була жорстоко покарана. Емілія намагалася пере­конати себе, що цілком заслужила таку недолю - ні­кчемна, недостойна грішниця! Вона була самітна, як би­линка в полі.

Я знаю, що повість про таку самотину у в’язниці не­стерпно нудна, коли її не пожвавлюють якісь веселі чи смішні деталі: наприклад, зворушливий тюремник, дотеп­ний комендант фортеці, мишка, що вибігає з нірки й грає­ться в бороді та бакенах Латюда, чи підземний хід, який викопав Тренк за допомогою власних нігтів і зубочистки. 131 Та повістяр, що веде мову про Еміліїн полон, на жаль, не має чим пожвавити свою розповідь. Прошу вас уявити собі, читачу, що в ту пору свого життя вона була дуже смутна, але завжди готова всміхнутися, коли до неї хтось ози­вався; вона жила дуже скромно, вбого, навіть, можна ска­зати, в злиднях, але співала пісні, готувала пудинги, грала в карти, лагодила шкарпетки - все для свого старого бать­ка. Тому байдуже, героїня Емілія чи ні; дай боже нам з вами на схилі віку, коли ми також будемо старі бур­котливі банкрути, знайти таке ласкаве плече, на яке можна було б опертися, і таку ніжну руку, що поправлятиме нам злежану подушку.

Старий Седлі дуже прихилився до дочки після смерті дружини, а Емілія теж знаходила розраду в тому, що вико­нувала свій обов’язок перед батьком.

Та ми не маємо наміру довго залишати цих двох людей у таких принизливих, злиденних умовах. Що стосується мирних благ, то їм обом судилися й кращі дні. Можли­во, уважний читач уже здогадався, хто був той гладкий джентльмен, який разом з нашим давнім приятелем майором Доббіном приїздив до школи відвідати Джорджі. Це ще один наш давній знайомий, що повернувся до Англії, і в такий час, коли його присутність могла стати дуже ко­рисною для його рідні.

Майорові Доббіну легко було отримати від свого добро­душного командира дозвіл поїхати в невідкладних особи­стих справах у Мадрас, а звідти, певне, й далі, в Європу; він без перепочинку їхав удень і вночі, поки досяг мети своєї подорожі, і так поспішав, що прибув у Мадрас у страшній лихоманці. Служники, які супроводили майора, доправили його, непритомного, до будинку одного при­ятеля, де він розраховував пожити до від’їзду в Європу, і протягом багатьох, багатьох днів усі думали, що він ні­коли не поїде далі, як на цвинтар біля церкви святого Георгія, де солдати дадуть прощальний салют над його могилою і де спочиває багато відважних офіцерів, далеко від рідної землі.

Поки сердешний майор борсався в гарячці, ті, хто