Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

Двері, оббиті пошарпаним дермантином, виглядали не надто презентабельно. Але яка різниця, він же орендує цю квартиру. Завжди можна знайти щось інше. Не буду брехати, за ті кілька хвилин, поки я дійшла до Максової нинішньої оселі, я вже встигла собі уявити, якими шпалерами ми обклеїмо спальню, який фасон весільної сукні я для себе оберу та як  ми назвемо свого первістка.

Ну добре, добре, ім’я дитині я не встигла придумати. Бо саме у цей час безрезультатно тиснула на дзвінок, а він не працював. Тож довелося делікатно постукати по одвірку зігнутим вказівним пальцем. Тоді — дужче, кулаком, бо раптом Макс мене не почує?

Але він почув. Бо  двері рипнули і відчинилися, мало не вдаривши мене по голові. На порозі стояла фарбована білявка з коротко стриженим волоссям, що стирчало “пір’їнами” в різні боки. На розчервонілому обличчі виділялися рясно підведені чорним брови і наквецяні вишневою помадою губи. На ній була коротка декольтована сукня з люрексом та високі чоботи на підборах. Разом із дівчиною з квартири випливли на сходовий майданчик хмарка цигаркового диму та стійкий запах алкоголю.

Може. я не туди потрапила? Не в той будинок, у іншу квартиру?

***

 — Ну, чого ломишся? — невдоволено процідила білявка, міряючи мене поглядом з ніг до голови. — Ти з тих, як їх, “єговістів”? Будеш питати, чи знаю я, що Бог любить мене?

 — Ні, — тільки й  змогла відповісти я.

 — Думаєш, не любить? — примружилася дівчина.

 — Я не з “Свідків Єгови”.

 — А що тобі тоді треба? Прийшла сваритися, бо в нас музика голосно грає? Так знай, дорогенька, — зараз не ніч, маємо повне право відпочивати, як нам хочеться. Тому сховай свої скарги знаєш куди?

І вона вже збиралася захряснути двері перед моїм носом, як у неї за спиною вигулькнув іще один персонаж. Це був кремезний тип з бритою наголо головою, в засмальцьованій футболці, з-під якої виглядали руки, всуціль покриті татуюваннями. Він глипнув на мене каламутними очима:

 — А це що за кралечка? Марто, твоя подружка, чи що?

 — Перший раз її бачу, — хмикнула Марта. — Це Максова сусідка, прийшла виясняти стосунки.

 — І чого така гарнюня така зла? — від здорованя понесло стійким  перегаром, аж я мимоволі зробила крок назад. Проте він надто спритно, як для п’яного, хапонув мене за руку і затягнув до передпокою. Тут панував такий безлад, що гидко було дивитися. Обдерті стіни, заплетені в кутках павутиною, гола  тьмяна лампочка під стелею, на вішалці — брудний одяг, у кутку купою звалене взуття, немов принесене зі смітника. 

 — Що, не подобається тобі у нас? — зареготала Марта. — Чого носа кривиш? Рудику, пусти її, хай валить собі. Нам тут ще панянок не вистачало! 

 — А може, я люблю таких, домашніх, — Рудик посміхнувся мені, продемонструвавши відсутність переднього зуба. Я спробувала вирвати руку — але марно, він вчепився у неї, наче кліщами. — Ну, ходімо, вип’єш з нами? Тебе як звати?

 — Відпустіть! Що ви собі дозволяєте? — обурилася я.

І цієї миті почула знайомий голос, який ніколи б не сплутала з будь-яким іншим. То був Макс. Він гукнув з іншої кімнати ( чи з кухні, я не знала напевне):

 — Хто там у вас? Ідіть, бо водяра випаровується! 

 — Тут Рудик якусь дівулю кадрить! — закричала у відповідь Марта. — Ходи глянеш, це цирк на дроті! 

Я відчула такий напад паніки, якого не було зі мною ніколи раніше. Хотілося, щоб це все виявилося тільки сном. Щоб я зараз прокинулася, і знову було як раніше. Жодного “великого світу” нехай не існує. Хай там вибухне ядерна бомба, вріжеться у Землю метеорит, усіх викосить коронавірус… Тільки поверніть мене назад, до “залишенців””!

Макс вийшов із кухні, щось дожовуючи на ходу — кудлатий, неголений, у якихось розтягнутих трениках і гумових шльопанцях на босу ногу. Подивився на мене байдужими очима.

 — Рудьку, де ти її взяв?

 — Сама прийшла, — той спробував мене обійняти за плечі. Не знаю, звідки в мене взялася сила, але я штовхнула п’яницю так, що той не втримав рівновагу і в’їхав плечем у вішалку. Пальта і куртки посипалися Рудику на голову, і він смачно матюкався, намагаючись з-під них виборсатися.

Макс прочалапав повз нього, на ходу зачепивши табуретку. Я зрозуміла, що він теж добряче п’яний. Стояла і перелякано витріщалася на нього, впізнаючи і водночас бачачи зовсім іншу людину. Але йому не було жодного діла до моїх переживань. Він схопив мене за плечі і грубо виштовхав за двері.

 — Вали звідси, як не хочеш неприємностей, — буркнув на прощання і гуркнув дверима, аж штукатурка посипалася з облупленої стіни. 

От і  мої мрії облетіли враз, як та штукатурка…

Я стояла посеред сходового майданчика, наче вкопана, аж доки навпроти Максових обережно прочинилися двері, звідти виглянула охайна маленька бабця в фартушку і великих окулярах, подивилася на мене з ненавистю, пробурмотіла: “Наркомани чортові!” і знову зачинила двері.

Я отямилася й тихо пішла сходами вниз. Кожен крок давався дуже важко, десь на півдорозі до виходу я спинилась і подумала — може, варто повернутися? Проте згадка про того типа з татуюваннями змусила пересмикнутися всім тілом від огиди.

Я не хотіла більше бачити Макса. Просто через те, щоб його тутешній образ не витіснив з моєї пам’яті його справжнього, якого я знала у Залишеному світі. Не заступив його собою. Бо це було б гірше за смерть.

Я не знала, куди мені йти, що робити. Була в повному ауті.

І ноги самі понесли мене до дому батьків. Ну де ж іще я зможу знайти хоч якийсь перепочинок? Хай навіть мама бурчатиме і критикуватиме мене, а сестра буде хвалитися черговими життєвими успіхами. Але це було щось одне-єдине, що не могло змінитися, мало залишатися стабільним навіть тоді, коли все інше навколо рушиться і змінюється на повну протилежність собі…

Родина — це єдина гавань, де ми можемо перечекати будь-який життєвий шторм. А про все інше, як казала Скарлетт, я подумаю завтра…