Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

***

Зимовий день короткий, поки я блукала туди-сюди, вже й смеркатися почало. Морозу не було, починалася відлига, і сніг хліпав під ногами розкислою кашею. Але це не псувало настрою людям, котрі весело крокували вулицями — хтось прямував у гості, хтось — додому з магазину, інші, як ця жіночка в сірому пуховику, поспішали вигуляти песика, перш ніж почнеться канонада салютів, яка може перелякати бідолашну тварину до смерті…

Коли літня жінка підійшла ближче, я упізнала її — це була сусідка моїх батьків, Василина Олександрівна. Вони частенько, як ішли у гості чи на якийсь концерт, залишали нас із Марічкою під її наглядом. Василина Олександрівна, або тітка Вася, як ми з сестрою кликали її позаочі, була незаміжньою і дітей не мала, але все життя пропрацювала в школі, тому нашим вихованням у такі дні займалася всерйоз — читала вголос “Пісню про Гайявату” та змушувала малювати кольоровими олівцями свою сім’ю.

Коли я побачила її, то враз наяву відчула аромат, що завжди витав у охайно прибраній однокімнатній квартирці сусідки — нафталіну, лаванди та хвойного освіжувача повітря.

 — Добрий вечір, Василино Олександрівно, — привіталася.

 Жінка, примруживши очі, глянула на мене:

 — Добрий вечір! А ви до когось у гості? Не до Мельників часом?

 — Та ні, — я, незважаючи на повний  душевний “роздрай”, змогла усміхнутися. — Я Ліна, сусідка ваша, мабуть, тут темно, тож ви мене й не впізнали..

 — Гарне ім’я, — тітка Вася нахилилася і відстібнула нашийник свого цуцика від ремінця — і він, радий тому, що звільнився, тут же почав бігати колами по двору. — Але, мабуть, ви щось сплутали, бо у нас у під’їзді жодної дівчини з таким ім’ям немає...Та й зір мене, слава Богу, ще не підводить…

 — Я Ліна Рудницька, мою маму звуть Наталка, батька — Сергій. Сестру — Марічка…

Василина Олександрівна поправила в’язану мохерову шапочку.

 — Чого ж, знаю і Наталку, й Сергія, і Марічку. Але Маша в них єдина дитина, більше дочок не мають. Може, я не так зрозуміла? Ти племінниця їхня? В гості приїхала з Одеси?

 — Так, — я кивнула головою, відчуваючи, що земля втікає з-під ніг. — Племінниця… З Одеси.

— Ну, ясно. Бо я вже думала, що, може, аферистка якась… Добре, передавай привіт рідним… О Господи, Джеку, ти куди! — вона кинулась навздогін за собакою, котрий натхненно досліджував сміттєві баки. — Фу, облиш! Ходімо додому!

Додому… Я спинилася за кілька метрів від власного під’їзду. У п’ятиповерхівці затишними вогниками-світлячками сяяли вікна. За кожним була сім’я, що готувалася через кілька годин зустріти Новий рік.

А де мій дім? Якщо я зараз подзвоню у двері, раптом мама зупиниться на порозі і мене не впізнає? Спитає, як нещодавно Макс: “Хто ви? Чого прийшли?”

Я стояла під ліхтарем, дивилася на добре знайомий червоний прямокутничок вікна і тихо плакала. 

 “Та ні, не може бути! — врешті вигукнула подумки ( а може, і вслух, хтозна?) — Сусідка могла помилитися. Ну, давно мене не бачила. А раптом, у неї вже старечий маразм почався. Не може того бути, про що вона говорить. Як це — у моїх батьків лише одна дочка? Це смішно. От же я — Ліна Сергіївна Рудницька, тридцяти років … хоча ні, зараз всього двадцяти шести, я ж повернулася в минуле… але це не важливо. Ось мій паспорт, тут, у сумці, в ньому чорним по білому все написано…”

Я застромила руку до сумки і намацала на звичному місці — у кишеньці, що застібалася на блискавку — документ, котрий завжди носила з собою. Така в мене була звичка. Знайома синенька книжечка у потертій шкіряній палітурці слухняно лягла в руку. Я перегорнула першу сторінку — і мені перехопило дихання. Там, де мало бути фото — була порожня сторінка. Ні фотографій, ні записів — нічого. Чистий, новий паспорт. Лихоманково гортала усі сторінки — ну десь же щось повинно було знайтися… прописка, реєстрація шлюбу… хоч що-небудь…

Але паспорт був абсолютно порожній. Так, наче мене в цьому світі і справді не існувало...