Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

ДЖОН

Отже, бачата!

Я гадки не мав, що це за танець, але зі мною ж була Вікторія, а вона знала свою справу. У початковій школі ми з хлопцями ходили на хореографію, і в мене начебто досить непогано виходило, але це ж було так давно. Та й танцювальна програма там була значно простіша.

Отримавши завдання, Моллі відразу ж потягла Сема ближче до води, а ми з Вікторією зупинилися приблизно за п'ять ярдів від четвірки переможців. Мені самому хотілося відійти кудись подалі, але нам потрібна була музика, та і Джеймс був захоплений розмовою й не звертав на нас увагу. Я й так майже весь вечір розмовляв із Вікі, як розумово відсталий, а жарти друга тільки заважали.

Джеймс завжди впевнено поводився з дівчатами, а я здобув хоч якусь здатність розмовляти з Вікторією тільки після випитого алкоголю. Не те щоб я надерся, але для сміливості вистачило. До того ж мені здалося, що Вікі теж трохи нервувала, хоч і намагалася це приховати за легкою усмішкою.

Перш ніж відійти від друзів, Вікторія прихопила наші склянки, а коли ми залишилися вдвох, простягла мені одну зі словами:

— Краще випий.

— Невже це так тяжко? — запитав я, приймаючи випивку.

Вікі зробила кілька великих ковтків, прочистила горло і вже потім відповіла:

— Мені ні. Подруги кажуть, що з мене вийде хороший учитель.

— То ти майбутній хореограф? — питання вирвалося раніше, ніж я встиг над ним подумати.

— Е-е-е, — Вікі зам'ялася, — не зовсім. Взагалі-то, я ніде не вчуся.

— Вже закінчила?

Поки алкоголь зігрівав зсередини, а сміливість ще не випарувалася, я вирішив, що можна краще пізнати цю дівчину. Хоч би щось, окрім її імені. Та й розмова хоч якось розбавляла незручність між нами.

— Ні, після школи я ніде не вчилася, — відповіла Вікі і зробила ще один великий ковток.

— Не визначилася з професією? — І тільки поставивши чергове запитання, я помітив, що їй наче як некомфортно від розпитувань. — Вибач, це не моя справа, — знітився я і спробував усміхнутися, щоб згладити ситуацію.

— Все нормально, — миттю запевнила вона, але на запитання так і не відповіла.

Вікторія замовкла, а я не знав, про що говорити, щоб знову не лізти, куди не слід. У результаті я послухався її поради і випив зі склянки, потай сподіваючись, що це додасть мені хоробрості. Раніше я ніколи так не ніяковів перед дівчатами й тепер це не тільки дивувало мене, а і дратувало, бо я просто не розумів, що робити.

— А ти де вчишся? — порушила мовчання Вікі.

— У Каліфорнійському, як і решта.

Я витер губи долонею й махнув рукою в бік четвірки біля багаття.

— Ти теж здивуєш мене вибором фаху? — спитала Вікторія і всміхнулася.

Так мило, так привабливо, що я знову потягнувся до склянки і зробив кілька великих ковтків. Цікаво, з боку я виглядав як повний ідіот чи зовсім трішки як придурок?

— Моя спеціальність — музика, — прочистивши горло, відповів я.

Дівчата рідко питали, де я навчаюсь, ще рідше їх цікавила сама спеціальність. А ті, хто все ж таки ставив подібні запитання, дуже дивувалися, почувши відповідь. Мало хто знав, що в магістратурі Каліфорнійського університету взагалі існувала така спеціальність.

Почуте приємно здивувало Вікторію, що підтверджували розширені очі та пустотлива усмішка.

— Ого, це, мабуть, дуже круто! — із чарівним захопленням вигукнула вона. — Тобі подобається? То ти вивчаєш музику чи пишеш? Це складно?

Вікі сипала питаннями, при цьому не перестаючи сяяти. А на останньому вона навіть підступилася, ставши досить близько.

— Я сам вибирав спеціальність, тож мені дуже подобається. Останні роки сам пишу музику.

Ось тепер мені стало ніяково! Було набагато комфортніше ставити запитання, а не самому бути об'єктом допиту.

— Сам пишеш музику? — почувши мою відповідь, здивування Вікі зросло вдвічі.

Схоже, факт, що я пишу музику, зацікавив її набагато більше, ніж вибір спеціальності.

— Твоє повне ім'я Вікторія?

Спочатку повисла мовчанка, а потім я зрозумів, що питання, яке крутилося в моїй голові з учорашнього вечора, пролунало вголос. Я збирався задати його, але підбирав більш слушний момент. А за реакцією Вікторії можна було зрозуміти, що цей момент не був слушним.

— Ну-у-у так, але я віддаю перевагу Вікі чи Ві.

Вона чомусь зашарілася, а я знову замилувався цим. Напевно, останній раз я бачив дівчину, що ніяковіла, у середній школі, якщо не в початковій. Але тоді це було швидше через вік. Зараз же переді мною стояла доросла дівчина, яка так чарівно бентежилася, що в мене руки свербіли від бажання міцно обійняти її.

— Вікторія — гарне ім'я, — м'яко промовив я, дивлячись їй у вічі.

За два вечори я жодного разу не наважувався так довго на неї дивитися, але тієї миті просто не міг відвести погляду. У неї були такі гарні очі, наче два рідкісні смарагди. Я не бачив Вікі при світлі дня, тільки ввечері, але навіть при слабкому освітленні від її краси не можна було відірватися. Перед танцем із подругами Вікторія розпустила волосся, а потім так і не зібрала, тож тепер руді пасма великими хвилями спадали з плечей на спину. Довгі локони здавалися такими шовковистими, що хотілося запустити в них пальці. Сама по собі Вікі була досить мініатюрною, але в той же час неймовірно ідеально складеною.