Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Від привітань у буржуазній пресі віяло приязню, доброзичливістю й розумінням. Наша поява в колі народів північної Європи була так само приємною, як і природною. Особливе задоволення в мене викликало те, що привітання регенту Фінляндії в одній з газет містило в собі відверте визнання: «Швеція завдячує цьому чоловікові, якого насамперед треба вшанувати за те, що він відбив у Фінляндії навалу варварів зі сходу». Ці слова були особливо втішними — як приємна противага незгідним голосам лівих радикалів, які лунали дисонансом між загалом такими теплими відгуками.

Уночі проти 14 лютого, перед самим від’їздом до Копенгагена, в мене дуже піднялася температура, і лікар заборонив мені їхати. Мене навідав король. Він попросив не турбуватися і спокійно лишатися в палаці, доки я не одужаю. Подякувавши Його Величності за дружню турботу, я сказав, що вже вирішив перебратися на «Тармо». Так буде легше повернутися додому, якщо хвороба загостриться і затягнеться.

У ті два дні, коли я лежав хворий на кораблі, з Копенгагена знову й знову запитували про дату мого приїзду, адже все було для нього готове.

Попри те що я ще не повністю одужав, я вирішив поїхати до Копенгагена спеціальним потягом, наданим мені. Вранці 18 лютого мене зустрів на копенгагенському залізничному вокзалі король Крістіан X, з яким ми поїхали до палацу Амалієнборґ. Королівський екіпаж супроводжували пишний ескадрон гусарського полку і ватага хуліганів, які намагалися влучити в мене сніжками, — і це аж ніяк не означало вияву поваги. Король, із яким ми потрапили під сніжковий обстріл, зі сміхом пожалкував про такий прийом. Я відповів, що мав би більше причин для жалкування, якби ці демонстранти з такою силою виявляли до мене прихильність, але прикро мені, що своїм приїздом я спричинив цей неприємний для Його Величності епізод.

Коли я невдовзі навідався до Його Величності, він вручив мені чудовий орден Слона, на гарній стрічці якого (до речі, такій самій блакитній, як і стрічка ордена Серафимів) у місці перехрещення збоку є білий слоник, на якому сидить чорний чоловічок. Упродовж дня я відвідав королеву й королеву-вдову, а також вручив візитівки іншим членам королівського дому. Увечері відбувся бенкет у величезній рицарській залі палацу Амалієнборґ. Його Величність виголосив промову, в якій висловив сподівання, що Фінляндія долучиться до північноєвропейської співпраці. Відповідаючи на його промову своєю, я розповів, наскільки глибоко вкоренилася в моїй країні дружба до данського народу і які ми вдячні за те, що Данія простягнула руку допомоги в нещодавно пережиті нами важкі часи, коли в наші двері стукав голод. Фінляндський народ радо сприймає побажання співпраці, яке Його Величність мав ласку висловити.

Назавтра вранці король повів мене до замку Розенборґ, показав гарну будівлю і дивні самоцвіти корони, які там зберігалися. Вдень я мав відвідати славетний гусарський полк, але за порадою свого лікаря, на жаль, довелося відмовитися від цього візиту, який напевно потішив би моє старе серце кіннотника.

Під час перебування в Копенгагені норвезький міністр інформував мене про погрози, що їх з приводу мого очікуваного візиту до Християнії висловлювали ліворадикальні кола. Спершу в них ішлося про вуличні демонстрації, потім про відімкнення електричного освітлення в палаці й перекриття водогонів. Проте, як мені було сказано, Його Величність досі сподівався, що мій візит відбудеться. Було вжито належних заходів для забезпечення безперервності надходження світла й води, тому погрози не здавалися дуже страшними. Я твердо вирішив їхати до Християнії і зацікавлено чекав на цей візит. Можливо, мені ще й цікаво було побачити, як надумають виявити свій осуд радикальні елементи міста.

Однак виразне погіршення стану здоров’я змусило мене скоритися категоричній забороні лікаря їхати до Норвегії, і я звелів повідомити королю Гокону VII, що з глибоким жалем мушу перервати свою поїздку і найкоротшою дорогою повернутися додому.

Виправу з данської столиці і поїздку потягом до Стокгольма я здійснив у хворобливому стані. З центрального вокзалу Стокгольма я відразу ж поїхав у порт і ліг у ліжко на «Тармо», який відчалив і вирушив у напрямі батьківщини.

Хоча мене й розчарувало передчасне закінчення поїздки, підсумками її я був задоволений, і мені здавалося, що я зумів внести свою пайку в сприяння взаємодії, якої я так щиро прагнув.

Наступним кроком зовнішньополітичної програми стали нові вибори. 24 лютого парламент було розпущено, і на цьому урочистому заході я зачитав промову, яка з огляду на близьку передвиборну боротьбу стала моїм особистим зверненням до фінляндського народу:

Величезний бурун розколу й неспокою прокочується в наші дні по всьому світі. Якщо ми не зуміємо захиститися самі й не матимемо одностайності в боротьбі, ця хвиля знесе греблю, зруйнує нашу маленьку країну і знищить нас. Нехай фінляндський народ, який такою дорогою ціною виборов омріяну й щойно здобуту свободу, стане й тепер як один до її оборони. Заради цієї одностайності ми згуртовано намагатимемося узгоджувати суперечливі прагнення і поставимо добробут Вітчизни вище за всі групові та класові інтереси. У цьому сенсі провідною зорею законодавства мусить бути почуття обов’язку перед незаможними людьми суспільства. Нехай наше суспільство та всі його члени зможуть на цих засадах, попри розкол, що оточує нас, зберегти і ще більше зміцнити в собі відчуття національної єдності, конче потрібне для забезпечення блага і свободи Вітчизни.

Я зазначив також, що серйозну харчову кризу можна тепер вважати подоланою. Завдяки енергійним заходам уряду і допомозі дружніх держав з’явилася змога забезпечити наш народ, якому без перебільшення загрожував голод, збільшеними й достатніми харчовими пайками.

Перед майбутніми виборами я розумів невтішні перспективи. Те, що частина народу, яка нещодавно продемонструвала свою незрілість, повставши проти закону й уряду, матиме право голосувати, було ризикованою, але водночас шляхетною довірою й жестом примирення з уведеними в оману. Хто сьогодні пригадує собі цей переломний час фінляндської історії, той розуміє, що тоді існувала доконечна потреба в ім’я одностайності створити першу конкретну передумову для подолання прірви, яку породив заколот і поглибила війна.

У передвиборній боротьбі не бракувало гнітючих моментів, адже ліві сили вдалися до ницої агітації. Утім, виборча система, якої дотримувалися на попередніх парламентських виборах, залишалася чинною без жодних змін, і — на цьому варто особливо наголосити — партія, яка лише рік із чимось тому довела країну до краю загибелі, мала такі самі конституційні права, як і консервативні партії, прибічники яких із кривавими жертвами врятували країну від загибелі.