Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Бо вони до біса рідкісні на планеті, що на дев’яносто п'ять відсотків укрита океаном.

— Ні, — він махнув рукою. — То була метафора. Але я бачив, що трапляється, коли несправедливість нарешті спричиняє відплату. Її вистачає надовго.

— Так, я знаю.

Я перевів погляд на води південного краю Плеса. Конструкт відтворював тамтешній вир в мініатюрі — він булькав, шумів і тягнув мене за ноги під поверхнею. Якби глибина води була б у тому ж масштабі, що й решта конструкта, він, певно, звалив би мене з ніг.

— А ти? Коли-небудь бачив лісову пожежу? Може, на інших світах?

— Так, бачив кілька разів. А на Лойко навіть сам доклав до неї руку. — Я дивився собі в той вир. — Під час Пілотського заколоту. Чимало їхніх кораблів попадало в Смугу Катерини, і вони з того прикриття партизанили кілька місяців. Треба було їх випалити. Я тоді був посланцем.

— Зрозуміло, — його голос не виказував жодної реакції. — Допомогло?

— Так, на якийсь час. Ми точно багатьох повбивали. Але, як ви казали, такий опір живе цілими поколіннями.

— Так. А пожежа?

Я знову глянув на нього і хмуро всміхнувся.

— Довго не вдавалося загасити. Слухайте, Бразил помиляється щодо цієї прогалини. Тут залишиться чиста лінія прямої видимості до патрульної станції на Новій Кагаґаві, щойно ми обійдемо цей мис. Гляньте. А з іншого боку рифи. Звідси заходити не можна, нас посічуть на шматки.

Він підійшов до мене й подивився.

— Якщо припустити, що на нас чекатимуть, то так.

— Так вони ж і чекають на щось таке. Вони знають мене, знають, що я йтиму по неї. Чорт. Та у них в руках навіть я сам. Їм тільки й треба, що спитати мене, тобто, спитати його, і він розкаже, чого чекати, гімно мале.

Відчуття зради пекло до кісток, наче в мене з грудей щось вирвали. Як Сару.

— То хіба він не знатиме, що треба прийти сюди? — м’яко спитав Кої. — На Вчиру?

— Не думаю, — я пробігся своїм обдуманим поясненням, з яким піднімався на борт «Гайдучої доньки» в Текітомурі, сподіваючись, що вголос вона звучатиме не менш переконливо. — Він надто молодий, щоб знати про мене і «Жучків», і не існує жодних офіційних записів, які вони могли б йому згодувати. Відауру він знає, але для нього вона й досі лиш інструктор з Корпусу. Він не може мати уявлення ані про те, чим вона зараз займається, ані про будь-який зв’язок, що в нас міг встановитися після служби. Та коза Аюра видасть йому все, що вони мають на мене, а може, і на Відауру теж. Але у них є небагато, а те, що є — неоднозначне. Ми посланці, тож за кожним зробленим кроком обидва замітали сліди інформаційною мішурою.

— Дуже ретельно з вашого боку.

Я пошукав серед його зморшок сліди іронії, і не знайшов нічого очевидного. Знизав плечима.

— Така в мене підготовка. Нас навчали зникати без сліду на планетах, які ми ледве знали. А зробити таке там, де сам виріс, взагалі дитяча забавка. Усе, з чим ті гімнюки можуть працювати — це підпільні чутки та ряд ув’язнень на зберіганні. Цього не вистачить для твердої основи, та ще коли треба вичесати цілу планету, не маючи очей у повітрі. А єдине, що він, певно, думає, буцім про мене знає — це те, що я уникатиму Новопешта, як холери.

Я затулив подув родинного почуття, котре вкололо мене на «Гайдучій доньці». Випустив затамоване повітря.

— То де ж він тебе шукатиме?

Я кивнув на макет Міллспорта перед нами й насупився на густозаселені острови й платформи.

— Гадаю, що тут. Саме сюди я завжди вертався, коли не був на інших планетах. Це найбільше міське середовище на планеті, тут найлегше зникнути, якщо добре його знати, і Рила звідси всього лиш через затоку. Якби я був посланцем, то опинився б тут. Схований, але на відстані удару.

На якусь мить незвично висока точка огляду запаморочила мені голову, коли я глянув на пристані й вулиці, розфокусувала пам’ять, переплутала розторочені століття й наляпала старе й нове в одну, в загальних рисах знайому пляму.

І він десь там, унизу.

Та годі, ну як ти можеш знати…

Він десь там, унизу, як антитіло, бездоганно підготоване для зустрічі свого типу ворога, ставить свої обережні запитання серед потоку міського життя, дає хабарі, погрожує, тисне, ламає, робить усе, чому нас обох так добре навчили. При цьому він дихає на повні груди, проживає все заради власної темної насолоди, схожої на вивернуту навспак версію життєвої філософії Джека Душа-Бразила.

У моїх думках знову забриніли Плексові слова.

Ще він такий енергійний, здається, що він не може дочекатися, щоб усе зробити, щоб за все взятися. Він упевнений, нічого не боїться, для нього все не проблема. Сміється з усього…

Я пройшовся ланцюжком своїх зв’язків за останній рік, згадав людей, яких міг наразити на небезпеку.

Тодор Муракамі, якщо він і досі крутиться там без призначення.

Чи знатиме його моя молодша версія? Муракамі приєднався до Корпусу майже одночасно зі мною, але спершу ми нечасто бачилися, і нас не посилали в одній місії аж до Землі Нкруми й Інненіна. Чи проведе ручний Ковач Аюри лінію від мене до нього? Чи зможе успішно зіграти з Муракамі? Коли вже про те мова, чи дозволить Аюра своїй щойно зачохленій дубль-істоті бодай наблизитися до активного посланця? Чи насмілиться вона? Мабуть, що ні. А Муракамі, маючи за спиною всю силу Корпусу, зможе дати собі раду.

Іса.

От лайно.

П’ятнадцятирічна Іса, котра носить личину титаново-жорсткої бувалої жінки, наче куртку зі шкіри болотяної пантери поверх дбайливого й привілейованого виховання в середовищі того, що залишилося від міллспортського середнього класу. Гостра, як бритва, і така сама ламка. Схожа на замінник маленької Міто, якою та була, коли я йшов у посланці. Якби він знайшов Ісу, то…

Розслабся, тут усе прикрито. Єдине місце, куди вона може вказати, це Текітомура. Коли вони й візьмуть Ісу, то не отримають нічого.

Але…

Мені знадобився аж цілий удар серця, щоб подолати небайдужість. Усвідомлення цього проміжку накрило мене холодною відразою.

Але він переламає її, коли вона трапиться йому на шляху. Він пройде крізь неї ангельським вогнем.

Хіба? Якщо вона нагадує тобі Міто, то, може, нагадає і йому? У вас із ним одна сестра. Хіба це не спинить його?

Чи ні?

Я подумки метнувся назад, у морок оперативних часів у Корпусі, і не зміг сказати.

— Ковачу!

То