Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

— І чо’ вони везли нам отаку поторочу аж із самого Сент-Луїса? — прошепотіла Фроні.

— А я бачила ще й чудніші за це знаряддя Божі, — відказала Ділсі. — Тссс! — цитькнула на Бена. — Ось зара’ знов заспівають.

Тут гість підвівся й заговорив — а мова ж його звучала геть як мова білого. Голос його лився розміреним і холодним потоком, і то був гучний, великий голос, ніяк не сумірний з малістю тілечка промовця. І паства заслухалася — спочатку з цікавості, як ото коли б мавпочка та й забалакала по-людському. Потім стали стежити за ним, гейби за канатоходцем. Навіть забули непоказний його вигляд — такою віртуозною виявилася оця його гонитва, оце балансування й ковзання по рівній та холодній дротині голосу, а коли, нарешті, плавко й стрімливо зійшовши на низи, він змовк, стоячи біля аналоя й поклавши на нього підняту до плечового рівня руку, а тільцем своїм мавпячим заклякнувши, мов мумія чи яка спорожнена посудина, слухачі зітхнули й заворушились, мов зі сну прокидаючись, що всім їм разом наснився. За катедрою хор безнастанно обмахувався віялами.

— Тихо! Тсс! — прошепотіла Бенові Ділсі. — Зара’ знову заспівають!

І тоді пролунав голос:

— Братіє!

Проповідник і не зворухнувся, не змінив пози. Не забрав руки з аналоя, а так і стояв незрушно, поки голос дзвінкими відлунками згасав поміж стін. Мов день від ночі, так відрізнявся цей його голос від дотеперішнього, печаллю тембру нагадуючи альтгорн, і, западаючи в серця їхні, він знову лунав там, коли вже й усі відлунки, скупчившись водно, позатихали.

— Братіє і сестріє! — пролунало знову. Тут проповідник забрав руку з аналоя і закрокував перед ним туди-сюди — квола, згорблена над собою постать, мовби того чоловіка, що замурувався в боротьбу з невблаганною землею. — У мені ожили пам’ять і кров Агнця Божого!

Зігнувшись у три погибелі й заклавши руки за спину, він невтомно крокував із кутка в куток помосту під різдвяним дзвоном і паперовими фестонами. Скидався він на битий негодами скельний уламок, який знову й знову захлинали, хвиля за хвилею, навали його голосу. Здавалося, він згодовує тіло своє цьому голосові, який упирем уп’явся в нього й поглинає на очах у парафіян, і ось уже не лишилося ні його, ні їх, ані навіть голосу, а самі тільки серця розмовляли з серцями у співочих ладах, і слова були вже непотрібні… отож коли він завмер, щоб передихнути, спершись на аналой і задерши мавпяче обличчя, мов розіп’ятий у світлому стражданні, мовби подолавши непоказність свою та вбогість і позбавивши її хоч би якої ваги, — протяглий видих-стогін вирвався зі слухачів, і сопрано якоїсь жінки проспівало: «Так, Ісусе!»

Рвано-хмарно пропливав понад їхніми головами день, а тьмяні вікна то зажевріють, то згаснуть у примарних одблясках… Повз церкву проїхав автомобіль, пробуксовуючи по піску путівця, і завмер десь удалині. Ділсі сиділа випростана, поклавши заспокійливу руку Бенові на коліна. Дві сльози скотилися по запалих її щоках, по зморшках-борознах, що поорали їх незліченні осяяння жертовності, й самозречення, й літ…

— Братіє! — видихнув проповідник хрипким пошептом, не роблячи й руху.

— Так, Ісусе! — просопранив той самий жіночий голос, усе ще притамований.

— Браття та сестри! — знову залунали ті печальні його альтгорни. Зняв руку з аналоя, випростався, підніс обидві руки догори. — В мені ожили пам’ять про Ягня Боже та про кров його пролитую!

Слухачі й не завважили, коли саме його мова й вимова, його інтонації набули простонародного, негритянського звучання, — вони тільки сиділи й ледь погойдувалися на своїх місцях, а той його голос немовби поглинав їх цілковито, душу й тіло.

— Коли ті довгі, холодні… О браття, скажу я вам, коли ті довгі, холодні… Я, вбогий грішник, я бачу світло і бачу слово! Розсипалися ж вони на порох, ті колісниці єгипетські, ті покоління в безвість канули. Був собі багач, а де він ниньки, о браття? І був собі злидар — де ж він теперечки, о сестрички? Ой, кажу я вам: горенько вам буде, як не причаститеся молока й роси спасіння того старожитнього, коли ці довгі, холодні літа промайнуть-пропадуть!

— Так, Ісусе!

— Кажу ж вам, братики, кажу ж вам, сестроньки: прийде, нагряне останній строк для кожного. І скаже вбогий грішник: допустіть мене лягти біля Господа, дозвольте ношу мою скинути! Що ж спитає тоді Йсус, о братики? О сестроньки? А чи жива в тобі, спитає, пам’ять про Ягня Боже та про кров його? Бо ж негоже мені переобтяжувати небеса понад міру!

Тут він попорпався в піджаку, добув хустинку й утер обличчя. У приміщенні загуло-зашуміло, злагоджено й негучно видихнулося: «Ммммммммммммм!» І той самий сопраново-високий голос жіночий вигукнув:

— Так, Ісусе!

— Браття! Гляньте на отих малих діток, що сидять он тамечки. Колись і Ісус був як оце вони. Його ж ненька спізнала і муку, й радощі материнські. Колись, либонь, колисала вона його вечорами, і янголи колискову йому співали, а як вигляне вона за двері, то бувало, мабуть, що й поліцію римську побачить. — Назад-уперед крокуючи, утирав він спітніле обличчя. — Тож, браття, вчувайте! Я бачу той день. Марія сидить на порозі, а на колінах Ісус у неї, маленький Ісусик. Такий самісінький, як і діточки оті маленькі. Я чую, як янголи його люляють, співають мир і славу в вишніх, бачу, як склеплюються йому оченята, а зараз бачу, як Марія підхопилася, бачу обличчя солдатів: «Зараз ми вб’ємо! Ми вб’ємо! Вб’ємо младенця Ісуса!» Чую, як плаче-голосить бідолашна матінка — хочуть забрати у неї спасіння та слово Боже!

— Мммммммммммммммм! Ісусе! Младенцю Ісусе! — і ще голос вознісся:

— Бачу, о Ісусе! Бачу!

А тоді ще чийсь голос, іще голоси без слів, мов ото бульбашки здіймаються з води вгору.

— Я бачу це, браття! Бачу! Бачу видовисько, від якого в’яне серце, сліпнуть очі! Бачу Голготу й святі дерева чи то хрести, бачу на них і злодія, і вбивцю, а ще третього бачу… Я чую хвастощі, чую глузи: «Якщо ти Ісус, то чом не зійдеш із хреста та й не підеш собі?» Чую голосіння жінок, оплакування вечірнє, я чую ридання і зойки, й слова Бога, що одвернув лице своє: «Вони вбили Ісуса — вбили Сина мого!»

— Ммммммммммммммммм! Ісусе! Я бачу, о Ісусе!

— О сліпий грішнику! Братики, кажу