Читати книгу - "Морфій"

А зараз, зараз що, що далі?

Ти б хотів упасти на коліна на хіднику, упасти на коліна на бруківці вулиці Фредра, хотів би плакати, Костоньку, над собою, над своєю побитою губою і потовченими ребрами, над своїм життям, над вересневою поразкою, над конем, якого в тебе забрали німці, якого ти встиг був полюбити за той місяць, що він тебе носив, а зараз носить якогось німця. І над тілом і духом, що їх у тебе відібрали німці, ти б також поплакав, але не плачеш, бо десь там, у якомусь вікні, розпростерлася твоя матінка-вірлиця і дивиться на тебе пташиним оком, пильнує тебе, стежить за тобою, бачить тебе.

Тому стою, засунувши руки в кишені, але ні, краще закурити, тому портсигар, тому запальничка в тремких долонях, то я курю, не знаю, нащо курю.

Що хочу зробити?

А вони йдуть, знуджені службою, йдуть, застібають кріплення на великих плащах, карабіни на плечах, ідуть, а про що думають, Костику, чи воно має значення? Чи важливо те, що вони думають про своїх дружин і дітей удома, де б ті їхні доми не були, в Гессені, в Баварії чи в Гамбурґу, чи думають вони про нинішній пайок, чи думають щось погане про своє начальство, чи щось добре, чи думають про злигодні служби, про те, що лівий чобіт натирає гомілку? Я все те знаю, торкаюся їх тисячами моїх пальців, такі пестощі небачені, нечувані, їхнє нутро переді мною як на долоні, але чи має хоч якесь значення те, про що думають ці двоє жандармів у великих сірих плащах?

Очевидно, що має, в хаосі життя все має значення, все рахується, з усього складається космос цього хаосу, все важить, політ горобця і політ бомби, смерть блохи і твоя смерть, Костоньку, яку я теж бачу, ніби на долоні, твій страх і страх коня, втома і туга покликаних криком вірлиці, вони власне йдуть до тебе, вони на деякий час віддані тобі у володіння, так їм наказано, і то все — просто візерунок на великому гобелені, до якого вплетено і тебе, і мене так само, Костоньку.

— Also was tun wir?[127] — питає старший із жандармів, вищий знанням.

Стоять, карабіни на плечах, патронташі на пасах, усе до твоїх послуг, чорні маузери та золоті набої до твоїх послуг і до їхніх, повні жалощів очі твої та їхні, нехіть до себе твоя. Твоя розтовчена губа перед їхніми очима також твоя, і той погляд, його барва і температура твої, погорда в тому погляді твоя, погорда, яку збройна людина відчуває до когось, хто потребує збройного, щоби владнати, залагодити свій клопіт, помститися за потовчену губу. Зроби з цим, що хочеш, Костоньку, що завгодно, тобі все дала твоя матінка-вірлиця.

— Folgt mir[128], — кажеш. Сказав.

Відвертаєшся і далі, далі йти! Тож ти йдеш перший, Театральною площею, яку сумлінно розбомбили, і Сенаторською, крокуєш зі щелепою, яка розривається з болю, в закаляному одязі, а за тобою крокують двоє жандармів із карабінами на плечах, хай-но тільки тебе зараз хтось побачить, Костоньку!

Але ніхто тебе не побачить, усі, чий погляд має вагу, поховалися в жовтневих оселях, вони купчаться біля наспіх поставлених печей, гріють переможені долоні і звільна забувають про війну, забувають про німців, думають про життя: про їжу та про те, як її знайти, про гроші та про те, звідки їх узяти, або — декотрі — як із головою когось видати, про інтереси, як їх відстоювати, з поляками, з німцями і з жидами, думають і про жидів, котрим зараз точно буде важко, жиди також думають про те, як їм буде важко, але думають також і про жінок, про стегна і груди, а ще про те, що найкраще заховатися під периною від холодної оселі та лихого світу, а жінки думають про чоловічі долоні, які зараз пестять тепло, що струменіє з розпеченої бляхи буржуйок, а могли би пестити їхні тіла, тверді руки, міцні руки, а вулиці порожні, і так ви йдете, Костоньку, ти перемащений, і побитий, і розлючений, і жандарми втомлені, хоча вони взагалі й не жандарми, але як іще тобі їх називати, якщо в них військові мундири і шоломи, але не як у вашої поліції, у них і карабіни є, вони йдуть за тобою стройовим кроком повз спалене і поруйноване Міністерство сільського господарства, повз спалений палац Малаховських, а чоботи в них із підківками, і ви повертаєте наліво, у Підвалля, ото твій парад, Костоньку, ото Підвалля, 21, і скромний модернізм дивиться на твоїх жандармів-не-жандармів квадратними вікнами без обрамлень та карнизів.

— Und was nun?[129] — питає старший.

А ти й сам геть не знаєш, was nun. Ти втомився дорогою, з тебе вивітрилась охота до помсти. Але як із цього всього вийти? Тож зараз ідеться точно про те саме, що й цілісіньке твоє життя, спонукане не твоєю волею, і тільки внутрішнє тяжіння кожної окремої ситуації, у якій ти опиняєшся, у якій не вмієш стояти на своєму, бо для цього тобі треба бути чоловіком, а ти хто, гівно ти останнє?

А зараз спільне тяжіння тягне тебе донизу своєю власною, внутрішньою логікою причин і наслідків: раз уже вони сюди прийшли, раз уже Вірлиця дала тобі двох жандармів, раз уже вони мають на плечах карабіни, то далі треба по сходах, треба зайти до квартири старого Пешковського, а що далі? Що далі?

А далі трапиться те, до чого тяжітиме ситуація, бо то вже не ти вирішиш, Костоньку, вирішить тяжіння самої ситуації.

Тож ви піднімаєтесь сходами. Ти перший, вони другі та треті, черговість важлива. Тож ви стаєте під дверима, з яких тебе так безславно викинули. Ти не хочеш того робити, не хочеш того робити, але щоб того не зробити, тобі зараз потрібно було би сказати жандармам, що йшли сюди даремно, що трудилися даремно, на що ти, вочевидь, маєш право, але не маєш сили, щоби витримати їхні погляди, які стали б важкими, ти мав би мати силу, щоб ті погляди витримати, але чи мав ти коли-небудь таку силу?

На війні мав. Із пістолетом у руках крикнув: «Старший улан Бочьонґа, на позицію!», карабінник Гайке був уже неживий, і навідник еркаему, старший улан Бочьонґа, хоч і притиснутий прямим вогнем, почав спускатися румовищем до життя, у безпеку, ти ж гарикнув: «На