Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Морфій 📚 - Українською

Читати книгу - "Морфій"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Морфій" автора Щепан Твардох. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 86 87 88 ... 147
Перейти на сторінку:
позицію!» — а він повернувся назад, до смерті, до еркаему зр. 28, а ти знову гарикнув: «Короткими чергами!» — уся чота дивилась на тебе з ненавистю за те, що ти людину посилаєш на певну смерть, а він почав стріляти, ясно, що наосліп, але стріляв, низько пригнувши голову у французькому шоломі, а потім дістав кулю в лоб, і кінець, його мозок вихлюпнувся на плечі, а він навіть не змінив позиції, тільки знерухомів, схилив пробиту голову на плече, та й було по старшому уланові Бочьонзі, навіднику відділення еркаем.

І тоді тебе на це вистачило. Принести в жертву життя старшого улана Бочьонґи. І кому та жертва, Польщі? Польща нічого не отримала з того, що старший улан Бочьонґа випустив іще кільканадцять патронів у напрямку німецьких позицій. То була жертва, яку ти старшим уланом Бочьонґою приніс війні.

Тоді мене на це вистачило. Вірлиця була далеко, я мав мундир і звання.

Сьогодні я ніхто, у забрудненому, подертому вбранні та з побитою губою. А вони мені віддані лише умовно, лише на хвилю. Тому я стукаю і молюся тому, хто поза світом: щоб не відчинили. Нехай мовчать. Нехай вони вийшли, нехай квартира буде порожньою, нехай на цьому все закінчиться. Тому я стукаю тихо, по-дурному тихо, але тихо.

І в тиші рахую секунди, аби тільки дочекатись моменту, коли зможу німецькою сказати: «їх немає, ходімо».

Але це не може вдатися, це не вдається.

Двері з тріскотом відчиняються на ширину ланцюжка. Пешковський передовсім помічає мене, і лють розтягує йому губи, і він щирить очі, ніби скажений пес, а тоді помічає сірі плащі моїх жандармів, лють поступається в ньому місцем шоку і безпорадності.

— Ти… ти… — сичить, затинається. — Ти, гнидо…

— Ruhe! — ліниво гукає жандарм і минає мене танцівним кроком, яким фізичний виконавець волі минає того, чию волю він, власне, реалізує та кому стає в пригоді у прикрих обов’язках. Проминаючи, шарпає ремінь повішеного на плече карабіна, карабін зіскакує йому з плеча, ніби то не зручність самого жандарма ним керувала, але ніби сама зброя жива, дресирована і слухняна.

Пешковський сахається сірої постаті зі зброєю, сахається, вражений, а я ще більше вражений, що ж я маю зробити, адже сам жандарм проторував мені дорогу, то що ж я маю робити, увійти, увійти, бахнути Пешковського в лице на знак помсти чи й побити його ще сильніше на знак помсти, чи дозволили б вони його вбити, того я не знаю, але міг би спробувати, але чи існує тут бодай якийсь спосіб, у який я міг би заробити собі бодай чиюсь повагу, не всі ж мають мене шанувати, хай мене шанує або жандарм, або Пешковський, хай уже бодай хто мене шанує, чи мені вже й шана не належить? Чи кожен гідний шани, але не я, Константи Віллеманн, чому ж не я, чому, що я зробив, кого зрадив, та ще так, щоб це позбавило мене шани ближніх, чому?

Жандарм проторував мені дорогу крізь барикаду Пешковського і повертає до мене своє лице, затінене шоломом, bitte sehr, ich habe hier meine Pflichten erfüllt[130], а зараз ти, Костоньку, роби, що твоє, роби, що нице, що підле, що не гідне людини, поляка, німця, нікого не гідне, окрім тебе, Костоньку.

А Вірлиця кружляє наді мною і чекає, кого б то пожерти.

Входжу. Пешковський — то чиста погорда і чиста ненависть, як аверс і реверс єдиної монети, він показує мені обидва свої обличчя, спротив і нехіть.

І радощі, певне що радощі, тільки радощі, бо таки бачить сліди своїх кулаків на моєму лиці; ні, бачить на моїй морді. А на ньому сорочка без коміра, але не брудна, застебнута під шию, лице виголене, рукави застебнуті, напрасовані штани з доброго гарусу, війна не війна, а я брудний, пошарпаний, побитий і нікчемний, негідний чоловік.

Стоїмо в передпокої: він, я, жандарм старший, жандарм молодший, і всі ніби підвішені, бо що робити, що робити, я мушу це знати, а я хотів би звідси втекти, вибігти на вулицю Підвалля і побігти до найближчої бомбової вирви, до вигризеної бомбою діри в бруківці, заскочити в неї і, поки земля ще не примерзла, копати, викопувати, вгризатися в землю, ніби черв, ніби кріт, дощовим хробаком вкопатися глибоко в археологічні пласти, вкопатися далі за Польщу, далі за слов’ян, далі за готів, далі за кельтів, далі за азійських людей, котрі були тут перед нами і кресали вогонь із каміння.

Ти хотів би сховатися там, куди не сягає навіть спомин по людині, ти хотів би стати передлюдським, і нелюдським, і позалюдським, Костоньку, але таки стоїш у передпокої квартири на Підваллі, стоять жандарми, і стоїть Пешковський, повний ненависті та погорди, і відчиняються кухонні двері, і в них стає Геля.

Геля.

Гелена Віллеманн, у дівоцтві Пешковська, твоя дружина. Донька старого Пешковського, котрий завжди тебе ненавидів, Костоньку, а зараз ти нарешті його ненависть зробив небезпідставною і справедливою.

Геля. Мати твого сина.

Стає у дверях, на руках тримає твою дитину, а ти стоїш у передпокої, озброєний двома жандармами, їхні карабіни, шоломи, підтяжки та ладівниці. Підтяжки на плечах. Багнети сплять у піхвах. Я міг би їх розбудити.

Юрчик на її руках. Ясні кучерики. І личко, яке поволі викривлюється у велику рану плачу, рану в твоєму животі та в твоїй голові.

— Костику?.. — Геля не вірить у жандармів, не вірить, що ти прийшов до помешкання її батька з двома німцями в мундирах.

А ти б хотів, щоб вона знала, щоб розуміла, що ти тут із ними не насправді, ти з ними тільки на позір, ти не німець, ти шпигун організації, ти бойовик, ти польський вояк, що зачаївся в засідці.

Але чи знає вона? Та знає. Знає. Ти їй сказав, а вона готова була прийняти цю жертву. Витерпіти те, що стане дружиною запроданця. Юрчик зросте без батька. Я не маю чоловіка, каже всім Геля, мій чоловік помер, я навіки буду вдовою, але таки знає, що після перемоги все роз'ясниться, все вийде на яв, правда візьме своє слово і вже все буде відомо: герой, а не запроданець. Герой, котрий готовий був пожертвувати більшим, ніж просто життям, герой, котрий готовий був принести в жертву власне добре ім'я. Будуть звіти, на яких він, Константи Віллеманн, підпоручник Константи Віллеманн, капітан, полковник Константи Віллеманн, розповідатиме, як на той рік чи два погодився скидатись на зрадника і запроданця, слугуючи польській перемозі, а вона сидітиме в першому

1 ... 86 87 88 ... 147
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морфій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Морфій"