Читати книгу - "Лабіринт духів"

– Що ти розповіла тому голопуцьку?

– Його звати Фернандіто. І на голопуцька він геть не схожий. У нього рама майже як у тебе. А ще у нього є «веспа».

– Матір Божа! Тобі не досить ускладнювати життя мені, тепер ти ще й уплутала у свої махінації невинного хлопця.

– Про це і йдеться. Нам у цій справі потрібна невинна людина.

– Я гадав, що для цього ми маємо того дурника Ровіру, який, до речі, ходив за мною весь ранок. Хіба йому не за тобою доручили стежити?

– Може, він не такий дурник, яким здається.

– А цей Фернандіто? Для чого він? Свіжа кров для ванни графині Баторі? [85]

– Ти демонструєш щораз більшу ерудицію, Варґасе. Але ні, Фернандіто не повинен втратити жодної краплини крові. Хіба що поту.

– І сліз. Не думай, що я не помітив, якими лагідними очицями безголового ягняти він на тебе дивиться.

– А коли це ти його бачив?

– Коли ти його гіпнотизувала в кафе. Просто-таки королівська кобра і кролик.

– А я гадала, що за мною стежить тільки Ровіра.

– Я побачив вас, коли повертався з «Метробарни».

Алісія не стала більше допитуватися, лише невдоволено пробурмотіла щось стиха і налила собі білого вина в один із келихів зі свого вишуканого кришталевого сервізу. Посмакувавши перший ковток, дівчина сперлася на стіл.

– Забудь на якусь хвилю про Фернандіто й розкажи мені, як усе пройшло.

Варґас засопів і розвалився на канапі.

– Із чого почати?

– Спробуй із початку.

Варґас коротко розповів про свій візит до «Метробарни» і про враження, що лишилися після нього. Алісія слухала мовчки, походжаючи по кімнаті з келихом у руці й час від часу киваючи головою. Коли Варґас закінчив свою розповідь, дівчина підійшла до вікна і, спорожнивши келих, обернулася до поліціянта з виразом на обличчі, який неабияк його занепокоїв.

– Я ось що думаю, Варґасе…

– Боже, поможи нам.

– Усе те, що ти дізнався сьогодні про так вдало одруженого сеньйора Санчіса та його шофера, про сліди книжок Маташа, про адвоката Бріанса та родину Семпере…

– Не забувай про людину-невидимця, твого колишнього колегу Ломану.

– Я не забуваю. Річ у тому, що ми з тобою не встигаємо розплутувати всі ці ниточки. А вузол затягується дедалі тугіше.

– Довкола наших ший?

– Ти знаєш, що я маю на увазі. Усі ці ниточки якимось чином пов’язані між собою. Що сильніше ми за них потягнемо, то ближчими станемо до розв’язку.

– Я гублюся, коли ти висловлюєшся метафорами.

– Ми просто чекаємо на хибний крок, оце й усе.

– То так ти розв’язуєш справи? Чекаючи на хибні кроки?

– Ефективніше зачекати на чиюсь помилку, ніж сподіватися зробити самим усе правильно з першої спроби.

– А якщо схибимо саме ми?

– Маєш кращу пропозицію? Я тебе уважно слухаю.

Варґас підняв руки на знак капітуляції.

– А цей Фернандіто? Що він робитиме?

– Він стане нашими очима там, де ми не зможемо бути. Ніхто не знає, хто він такий, і ніхто не очікує на його появу.

– Ти перетворюєшся на Леандро.

– Я вдам, що не чула цього, Варґасе.

– Вдавай, що собі хочеш. І як ти плануєш пожертвувати голопуцьком?

– Фернандіто стане стежити за Санчісом. Розподіл праці покращує продуктивність.

– Щось мені тхне тут якимось крутійством. А я? Яким буде моє завдання?

– Я думаю над цим.

– Ти думаєш, як позбутися мене знову.

– Не кажи дурниць. Коли це я таке робила?

Варґас пирхнув у відповідь.

– А крім думання, що ще ти плануєш робити? – запитав він.

– Присвятити більше часу й уваги родині Семпере, – відказала Алісія.

Цієї миті за дверима почувся якийсь гуркіт, неначе щось важке впало на підлогу, а по якійсь хвилі пролунав дзвінок.

– Ти чекаєш на когось? – запитав поліціянт.

– Відчини, будь ласка.

Варґас неохоче встав із канапи й пішов відчиняти двері. На порозі, тяжко відсапуючи, стояв розпашілий Фернандіто.

– Доброго дня, – сказав він. – Я приніс книжки для сеньйорити Алісії.

Фернандіто простягнув руку, вітаючись, але Варґас проігнорував його жест.

– Алісіє, тут твій хлопчик на побігеньках.

– Не будь такою ґарґарою і пропусти його.

Алісія підвелася й підійшла до дверей.

– Проходь, Фернандіто, не зважай на нього.

Побачивши Алісію, хлопець аж засяяв. Узявши коробку з книжками, він заніс її всередину.

– Дозвольте, я пройду. Де їх залишити?

– Ось тут, біля шафки на книжки.

Фернандо поставив коробку там, де показала Алісія, і глибоко відітхнув, витираючи піт, що крапав йому з чола.

– Ти всю дорогу ніс їх у руках?

Хлопець знизав плечима.

– Та ні, я привіз їх на моторолері. Але ж у цьому будинку немає ліфта…

– Яка самовідданість, Фернандіто! – промовив Варґас. – Шкода, що в мене немає напохваті медалі за відвагу, а то…

Фернандіто, не зважаючи на Варґасів сарказм, зосередив усю свою увагу на Алісії.

– Це дрібниця, сеньйорито Алісіє. Я звик доставляти покупки, коли працював у крамниці.

– Зрозуміло тепер, звідки усі ці м’язи. Варґасе, заплати йому.

– Що?

– Виплати Фернандіто аванс за його майбутню службу. І компенсуй витрати на пальне.

– За це маю платити я?

– Із нашого витратного фонду. Ти ж у нас скарбівничий. Тільки не кривися так.

– Як?

– Так, наче в тебе запалення сечового міхура. Ну ж бо, діставай гаманець.

– Слухайте-но, якщо це така проблема… – втрутився Фернандіто, який почувався невпевнено, спостерігаючи недобрий вираз на Варґасовому обличчі.

– Ніяка це не проблема, – заперечила Алісія. – Капітане?

Варґас засопів і вийняв гаманець. Діставши дві купюри, він простягнув їх Фернандіто.

– Ще, – прошепотіла Алісія.

– Скільки?

– Принаймні ще стільки ж.

Варґас дістав ще дві купюри і вручив їх. Приголомшений Фернандіто, який, либонь, за все своє життя не бачив такої суми, узяв гроші.

– Тільки не витрачай усе на цукерки, – буркнув Варґас.

– Ви не пошкодуєте, сеньйорито Алісіє. Щиро вам дякую.

– Слухай-но, парубче, взагалі-то, плачу тобі я, – нагадав поліціянт.

– Можна тебе дещо попросити, Фернандіто? – запитала Алісія.

– Усе, що завгодно.

– Спустись, будь ласка, купи мені пачку цигарок.

– «Рубіо амерікано»?

– Ти просто сонечко.

Фернандіто кинувся сходами вниз. Судячи зі звуків, він перестрибував через кілька сходинок за раз.

– Маєш тепер особистого прислужника, – прокоментував Варґас.

– Ти ревнуєш, – відказала Алісія.

– Ще б пак.

– А що це за картина? – запитала дівчина, показуючи на полотно, яке приніс Варґас.

– Я подумав, що вона буде гарно виглядати над твоєю канапою.

– Це твого нового товариша, улюбленого художника сеньйора Санчіса?

Поліціянт кивнув.

– Гадаєш, Санчіс – це наш колекціонер? – припустила Алісія.

Варґас знизав плечима.

– А цей шофер…

– Морґадо. Я вже зв’язався з центром, щоб мені надали про нього інформацію. Завтра матиму результати.

– Що ти про все це думаєш, Варґасе?

– Думаю,