Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"

— Чую… — мовила Ірада.

— Тобто, чуєш? Ти ж без комунікатора, — округлив очі чоловік, подивившись на дівчину.

— Вживлений… Здається, я маю вживлений, — скривилася торкнувшись скроні дівчина та трохи зблідла. Їй ставало все гірше, тілом розливалася слабкість, проте повідомляти це Бохлейну вона не поспішала. — Бастет нас кличе в Центр комунікацій. Каже, там всі.

— Радує, що люди тут таки є. Але чому всі там? І де медична служба? Вони ж на екстрені виклики повинні реагувати постійно. Тобі потрібна допомога!

— Думаю, допомога потрібна не лише мені, — тихо промовила Ірада направляючись за потчею.

— Що ж в біса сталося? Тут жодних слідів забруднень чи руйнувань…

— Мяу! — невдоволено-вимогливо подала голос потча.

— Гаразд, чотирилапий декхаї, як скажеш, центр, так центр, — кивнув потчі Бохлейн, задумливо потер підборіддя та роззирнувшись, активував найближчий двомісний скайт. — Доставмо Іраду туди. Там точно є медичний відділ й нас він цілком влаштує.

— Змова проти мене? — спробувала жартівливо посміхнутися дівчина, але вийшло сумнівно.

— Виключно «за», — розсіяно відповів чоловік, стаючи на скайт. Він подав руку Іраді та вніс потрібні координати. Потча схвально мотнула хвостом й побігла попереду. Люди полетіли за нею.

Ірада дивилася на порожні вулиці Сваргемахала, мовчазні парки, вимкнені фонтани та чомусь не дивувалася. Немов, вона вже бачила все це, знає, очікувала. І це відчуття знайомості її лякало значно більше, за все відчутнішу слабкість у тілі. Без підтримки Бохлейна вона б вже й не встояла на ногах.

Центр комунікацій був просторою будівлею поряд з Палацом правителя, в якому Ірада вперше зустріла Мохеджо. Строгі лінії, світлі стіни, гостинно прочинені двері та, нарешті, людські голоси, що долинали з середини.

— А ось і наша Рані! — пролунав голос Мохеджо, варто було Бохлейну та Іраді опинитися на порозі будівлі. У голосі Великого декхаї відчувалося неймовірне полегшення. До пари, що саме зайшла у високі прочинені двері, озирнувся натовп, який зібрався у великому приміщенні. Стривожені обличчя, сповнені надії погляди. Вони всі явно чогось очікували від Іради.

— Рані потрібна медична допомога, — миттєво зреагував Бохлейн, підхоплюючи на руки Іраду, яка похитнулася. Вона була надзвичайно бліда.

Натовп стривожено загомонів, Мохеджо, який стояв на організованому для виступів підвищенні, озирнувся й щось комусь сказав. Бохлейн з Ірадою на руках та в супроводі потчі акуратно попрямував вперед. Люди розступалися, збентежено затихали. За кілька хвилин назустріч чоловіку вискочили двоє медичних працівників. Швидко розгорнула перед Ірадою мобільні ноші, на які Бохлейн акуратно вклав дівчину. Одразу запустилося початкове сканування, а ноші спрямували до одного з бокових приміщень. Ірада й оговтатися не встигла, як Бохлейна відсунули медичні працівники,

— Зачекайте, я хотіла… — почала було дівчина, проте Бохлен вже зник серед натовпу, а її зап’ястки, пояс та ноги огорнула гнучка стрічка, що одразу активувала занурення пацієнта в лікувальний сон. Ноші помчали дівчину до медичного центру та відновлювальної капсули, котра вже аналізувала результати первісного сканування постраждалої та складала план невідкладних заходів.