Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"

Бохлейн

Бохлейн, разом з мовчазним натовпом проводжав стурбованим поглядом ноші з Ірадою, за якими бігла потча. Чоловік не бачив сенсу іти слідом. Все що міг, він зробив, а до супроводу чи рідні Рані точно не входив.

Як тільки за Ірадою зачинилися двері, люди почали розходитися. Поява Рані явно їх надихнула, а ще вони, схоже, точно знали що робити далі. Бохлейн дивився на спокійні, зосереджені обличчя, що його оточували, й не міг позбутися відчуття, що перед ним не просто населення міста, а якась згуртована спільнота. Цей натовп був занадто монолітним, цілеспрямованим. Він нагадував косяк риби, що рухається в одному ритмі, де кожен рух окремої особи, є синхронізованим, узгодженим проявом неймовірної єдності.

 Тим часом люди, акуратно обтікаючи Бохлейна, покидали приміщення. Вони майже не розмовляли. Складалося враження, що вони вже наговорилися, прийняли всі важливі рішення, а поява Рані стала сигналом для їх втілення. Й те втілення потребувало невідкладних дій. У цих людей був настільки зосереджений вигляд, що Бохлейн, який мав безліч питань, не наважувався когось зупинити.

— Бастет мене знову здивувала. Я думав вона покинула Рані, а вона лишень підготувалася до її пошуків. Недаремно ця потча ґрунтовно впишеться в історію людства… — несподівано пролунав поряд голос Мохеджо. Бохлейн здивовано озирнувся. Він зовсім не очікував побачити поряд Великого декхаї. Думав, той вже десь у медичному центрі біля Іради чи зайнятий іншими не менш важливими справами.  

— Ви не з Рані?

— Я декхаї, а не медик. Там від мене нічого не залежить. А моральна підтримка від «раба планів та логіки» сумнівна, —  криво посміхнувся Мохеджо.

— Це вона вас так назвала? — не втримався під посмішки Бохлейн, впізнавши стиль висловлювань Іради.

— Вона. Хочеш насмішити Долю, спробуй віддати наказ вітру. Так от ця красуня не вітер, вона — торнадо. Пішли, рятівник Рані, хтось має відповісти на твої питання. А я зараз єдиний, хто має час і може це зробити, — кивнув декхаї, невимушено скеровуючи Бохлейна на вихід.

Натовп вже майже розтікся вулицями. На подив Бохлейна, Мохеджо неспішно попрямував, до однієї з порожніх вуличних лав.  

— Ви розкажете що сталося? З Ірадою? З Чхаттісгархом? З поселеннями дхаса? З населенням Сваргемахала? Що взагалі відбувається?

—  Знаєш, я все частіше заздрю таким так ти, — зітхнув Мохеджо. — Настільки зануреним у свою роботу, що життя світу проходить повз. Такі не стежать за подіями, не помічають грізних натяків і помирають щасливими, навіть не встигнувши усвідомити, що сталося. Ти мав всі шанси так померти, але тобі не пощастило, твоє життя знадобилося Бастет.

— Дивні у вас критерії нещастя.

— Я — декхаї, я бачу перспективу. Й повір мені, що довше живеш та знаєш, то більше заздриш тим, хто помер молодим дурним і щасливим.

— Вашим оптимізмом тільки поховальні промови приправляти… — пробурмотів Бохлейн, сідаючи поряд з Великим декхаї на вигнуту лаву під розкидистим, прикрашеним червоними квітами деревом.

— Чхаттісгарх знищили дхаса, —  продовжував рівним голосом Мохеджо, проігнорувавши слова співбесідника.

— …? — Бохлейн шоковано вирячився на декхаї.

— Так, саме ті «нещасні, варті милості і знань дикуни. Дикуни «яких треба пожаліти, оцінити, надати доступ до людських знань та технологій». Їх розуму та хитрості вистачило на те, щоб вкрасти чуже досягнення і показати «наївним богам», як треба користуватися такими технологіями. Показали… Єдина користь від їх дії — вони знищили і найбільшу свою спільноту, яка жила поряд з нашою старою столицею. Проте про наслідки такої «великої перемоги» вони не подумали, то вже поза обмеженими можливостями дхаса.

— Але… як?  Як дхаса могли таке зробити? — Бохлейн не міг вкласти в голові почуте і побачене.  

— Хитрість, не обмежена моральністю жорстокість та прагнення самоствердитися, то страшна штука. Її недооцінив Правитель Чхаттісгарха. Я думав смерть батька розкриє Каламакші очі, але ні. Він, як виявилося, продовжував вірити, що за виключенням деяких особин, всі інші дхаса прагнуть вчитися, розвиватися, поділяти людські цінності. За що й поплатився власною головою. І головами всіх мешканців свого міста. І не лише їх. Ця «перемога» дхаса була настільки руйнівною, що активувала Сулаке — встановлену ще до нас кимось на планеті, систему реагування на недопустимі дії. Ми її тільки нещодавно виявили завдяки Рані та її соранойсі. Виявили, проте вивчити не встигли. Нашого рівня розвитку й проведених досліджень вистачило лише на те, щоб побачити неймовірну масштабність та потенціал цієї системи. Рані тільки почала опановувати свій вплив на Сулаке, коли дізналася, що людей та дхаса визначено небезпечними і найменшої руйнівної дії буде достатньо, аби активувати знищення. Ми намагалися розібратися з механізмом дій Сулаке, а Рані раптом запропонувала зупинити Сулаке, знищивши соранойсі. Знищити свою корону, творіння наших предків, яке підтримувало ідеальний баланс між Правителями та забезпечувало їх зв'язок з Зовнішнім полем.

— Досить дивна пропозиція…

— Так. На перший погляд абсолютно безглузда. Знищити єдину можливість впливу на систему, яка планує знищити нас, але Рані наполягала. Запевняла, що лише це дасть нам шанс. Я не міг підтримати цю ідею, але не міг і заперечити, бо «не бачив» цього відрізку часу. Знав лише, що Рані може врятувати людство, проте чи зробить це і як саме, сказати не міг. Правителі ж одноголосно наполягали, на використанні соранойсі для керування Сулаке. Вони планували це робити разом і залучити мене. Розрахунки показували високу ймовірність успіху, тож Рані вимушена була погодитися. Вона попросила трохи часу на підготовку. Втім, коли ми прийшли, щоб почати сеанс, її не було. Як не було і двох моїх помічників. Рані не змогла переконати Правителів, проте з моїми помічниками впоралася.