Читати книгу - "Пора серця. Листування"

здатна знести правду» (1959) або ж Франкфуртські лекції з поетики (1959/60). У своїй Бременській промові Целан пов’язав питання писання й читання з «питанням обертання годинникової стрілки» й асоціював вірш як «форму буття мови, а тому за своєю суттю явище діалогічне» з уявленням про «пляшкову пошту», яка чогось чекає, «чогось відкритого, незайнятого, можливо, якогось прагнучого спілкування Ти, якоїсь прагнучої спілкування реальності» (GW III 186). Бахман, знову ж таки, заклинала у своєму начерку «Вірш до читача», рішуче спрямованому проти біблійного міфу про скам’яніння, стосунки з читачем як утопію і одним цитатним відлунням брала у свої союзники Целана як свого співчитача: «Я б хотіла піти за тобою, коли ти будеш мертвим, озирнутися за тобою, навіть якщо це загрожує скам’янінням, я б хотіла зазвучати, […] і змусити камінь зацвісти» (IBW 4,308).

«хто я для тебе, хто після стількох років? Фантом […]»

Внаслідок так званої афери Ґоль й антисемітських акцентів у рецензії Ґюнтера Бльокера на збірку «Мовні ґрати» Целан потрапив у екзистенційно загрозливу кризу. Його листи до Інґеборґ Бахман і Макса Фріша, з яким вона, починаючи з 1958 р., жила разом, стали «криком душі» (№ 146, 17.11.1959). Те, що вона не змогла адекватно відповісти на цей «крик душі» друга, є одним з непорозумінь і взаємних промахів у цьому симптоматичному листуванні. В одному з листів до Макса Фріша Целан означив цей комплекс порушеної комунікації в просторі пост-Освєнцима як «об’єктивний демонізм», «не вживаючи насправді цього означення»: це те «щось», яке «підіграє» тут, нам усім — так чи інакше — підіграє». «„Випадок“ був би, можливо, іншим допоміжним словом для цього, у тому сенсі, що воно є для нас тим, що випало й випадає» (№ 206). До цього «об’єктивного демонізму» належало також те, що Бахман написала свого великого самоусвідомленого листа від 27-го вересня 1961 р. не в слушний час, знаючи при цьому, що це знову був «неслушний час» — «але ж слушного часу немає, інакше мені вдалося б уже якось це подолати» (№ 191). Лист Бахман, вже за своїм обсягом її найбільший, мав на меті з’ясувати їхні стосунки. Ретроспективно оглядаючи критичним оком історію стосунків з Целаном, вона резюмує «напади мовчання», історію незгод, непорозумінь і запитує про свою «реальність» поряд з ним чи про їхнє примарне не-бугтя. Вона «воліла б бути тим», ким вона є. Після їхнього побачення у Вупперталі вона «повірила в це сьогодення»: «ми утвердили одне одного — я Тебе, а Ти мене — у новому житті». Вона закидає йому, що в так званій афері Ґоль він хоче «бути жертвою» і санкціонує атаки проти себе. Однак цю історію вона не буде нести разом з ним: «це Твоя історія, і вона не буде моєю історією, коли Ти дозволяєш, щоб усе це Тебе розчавило» (№ 191).

Вона зупинилася на цьому начерку, не відправила листа, хотіла приїхати з ним до Парижа, щоб «доповнити листа в розмові» і «дати змогу доповнити його» Целанові: для того, «щоб роз’яснити те, що стосується тільки Тебе й мене» (№ 192). Однак вона вже не приїхала до Парижа, її останній лист — якщо не брати до уваги підписаних спільно з Фрішем формальних новорічних побажань (№ 194) — фіксує її трансформовану в хворобливий симптом нездатність писати листи, «вже віддавна це стало мовби хворобою, я не можу писати, я вже ушкоджена, вже тоді, коли ставлю дату або закладаю аркуш у друкарську машинку» (№ 193). Після тривалого мовчання 21-го вересня 1963 р. надходить лист від Целана, який чув, що вона «щойно вийшла з лікарні». Він також «має за своїми плечима кілька не надто втішних років», «як то прийнято казати». У своїй збірці віршів «Троянда нікому», яка невдовзі має з’явитися, він ішов «доволі «далеким від мистецтва» шляхом. Це, якщо хочеш, своєрідний документ кризи — але чим була б поезія, коли б вона не була також і цим, причому в доволі радикальний спосіб? / Отож напиши мені, будь ласка, кілька рядків» (№ 195). Відповідь Бахман на цей лист не зафіксована. Проте як авторка вона йшла поряд з ним своїм «далеким від мистецтва» шляхом, тепер, у власній творчості, в дивовижній злагоді з ним, як рідко коли раніше.

«хворі, яких варто брати до уваги»

Прозовий проект Бахман «Види смерті» є радикальною поезією, яка прокладає шлях крізь хворобу. Отож це «хворі, яких варто брати до уваги і в яких почуття несправедливості й жахливості ще не зникло» (ТА І, 174), пише вона у підготовчих матеріалах до своєї промови при отриманні Бюхнерівської премії, першого пересікання зони внутрішньої і зовнішньої хвороби. У вступі до промови вона відсилає нас до слова «випадки» (IBW 4,278), яке Бюхнер використовує для хвороби Ленца, і вона використовує його в сенсі Целанового розуміння у листі до Макса Фріша (№ 206), щоб прояснити наявну в ній діалектику зовнішньої і внутрішньої ситуації людського Я.

Мандрівку заголовної героїні свого роману «Книга Франци» (ТА II: Das Buch Franza) до Єгипту авторка розуміє як «мандрівку крізь хворобу» (IBW 3,341). Сцена, в якій жінку задля гри закопують у пустелі в пісок, так що вона більше не може кричати й не має змоги поворухнутися, тут усе ще має справу з Шоа, в сенсі останньої послідовності далекосяжної історії жінки, яку знову й знову роблять безмовною, щоб знищити її. Основний мотив, який, починаючи від листів і ранніх віршів, переходить до останніх романів циклу «Види смерті», — це й поставлене у фрагменті роману «Книга Франци» питання власної ідентичності й історії доньки/дружини/сестри, яка емансипується від авторитету батька: «хто я, звідки я, що зі мною» (IBW 3,446). Але також і бунт у жертовності, тут і тепер і в минулому, належить до цих сягаючих углиб життєвих мотивів. «Реквієм для Фанні Ґольдман», інший фрагментарний роман циклу «Види смерті», міг би, як продовження піднятих у листуванні з Целаном питань, бути прочитаним як біографічно найрадикальніша полеміка Бахман зі своїм власним походженням — як стосовно критичного погляду на юність заголовної героїні, так і уваги до різних проектів єврейської ідентичності, з якими вона, віденка Фанні Вішневскі, конфронтує в біографічних перевтіленнях свого єврейського чоловіка.

В єдиному опублікованому романі «Видів смерті», в «Маліні», авторське Я розпадається