Читати книгу - "Пора серця. Листування"

/ і пошукай блакитних днищ, / пливи, дивися, упірнай: // Бо це не я. / Це я» (IBW, 1,146). Симптоматичне промовляння листів реалізується у вірші як саморуйнівна боротьба з питанням вини, під час якої порятунок врешті переноситься із заціпеніння й німоти в медіум мови. Льодове заціпеніння перетворюється на співучу воду, а «кристалик льоду» відділяється «від ока», як можна було б прокоментувати цей процес перенесення, який віддалено нагадує медіум, котрим мало бути око «чужинки» у Целановому вірші «У Єгипті»: вода, в якій мертві залишаються живими. Жіноче Я під час цього перетворення у вірші Бахман гине; те, що залишається, є «мовчанням», із яким вірш — використовуючи алюзію на «Сонети до Орфея» Рільке (І/ХІХ) — дає собі раду за рахунок живих: «І тільки пісня подолає тлін, / переживе наш відчай і страждання.»

«обидві / сіросердечні калюжі»

Целан знав «Пісні під час втечі», завершальний цикл віршів зі збірки «Заклинання Великої Ведмедиці», яку він мав з 1956 р., ймовірно, вже до листовної вимоги Бахман, коли влітку 1957 р. у Відні він писав свої «Мовні ґрати». Взята у дужки строфа з «Мовних ґрат» — «(Коли б я був, як ти. Ти ж була, наче я. / Чи не стояли б ми під одним пасатом? / Ми тут чужі.)» — могла стосуватися тодішнього зв’язку з «чужинкою» у Відні, адже «око» й «вода» вказують на вірш «У Єгипті». Завершальна строфа «Мовних ґрат», що йде за рядками, узятими в дужки, починається словом, яке означує найінтимнішу сферу винищення євреїв: «Плити. На них, / щільно так, поряд, обидві / сердечносірі калюжі: дві / жменьки мовчання.» Справжньою листовною таємницею цих п’яти рядків, кожен з яких в розщепленні смислу відкриває новий семантичний аспект, є акцентована близькість «обох», «двох», зустрічі посеред семантичного простору, який фіксує Голокост. І саме там уперше «два» авторства отримують своє місце у Целановому вірші — на однаковій висоті, «щільно так, поряд» і на «плитах». Написаний 14-го червня 1957 р. у Відні, Реннвеґ, неподалік від «Країни Унґарґассе» у 3-му районі, цей вірш допомагає збагнути, як після нової зустрічі з Інґеборґ Бахман у Целана раптом виникає ніколи й ніде раніше в його листах не фіксоване почуття щастя нового буття одне з одним і одне біля одного, як для нього відкривається світ у новому прочитанні, як усе сходиться докупи, як читання й писання, лист і вірш, навіть німота й мовчання можуть переживатися тепер як буття разом — «Проте саме собою промовляння, воно ще нічого не значить, адже я волів також бути з Тобою безмовним» (№ 53) — і відтоді перший раз у листах Целана знаходять відгук також вірші Бахман, позаяк він їх читає — «І я знаю, нарешті, якими є Твої вірші» (№ 72). Через два місяці він просить у неї копію радіоп'єси «Милосердний бог Мангеттену» й обґрунтовує своє бажання фразою «Ти знаєш, Інґеборґ, Ти ж знаєш» (№ 92).

«Читай, Інґеборґ, читай»

Відтепер він є тим, хто бажає від неї віршів і надсилає їй свої власні вірші як любовні листи й навіть свої написані раніше вірші читає як свідчення нинішнього досвіду — «Згадай „У Єгипті“» (№ 53) — , на багатьох своїх віршах (№ 67) надписує як присвяту «f. D.» — для Тебе — а в ті вірші, які щойно виникають, включає також сумніви Бахман стосовно родинної ситуації Целанів. Він передає їй своє здивування красою власного вірша «Кельн, Ам Гоф» — який починається словами «Серця пора» — і бачить в одному її слові, позаяк вона «говорила про наснилих», обґрунтування вірша (№ 53). І це вона є тою, яка у своїх ранніх листах до нього так часто згадувала «мрії, якими ми снили» (№ 11), яка наполягає на роз’ясненні: «Доповнення, кажеш Ти, мусить значити «У життя». Це стосується наснилих. Та чи ми всього тільки наснилі?» (№ 52).

У Целанових листах з середини жовтня 1957 р. починається дивовижна евокація читання, яка відкриває світ і втягує туди кохану. Межі мистецтва й життя стали проникними, і процес читання набуває, подібно до есею Бахман «Вірш до читача» (недатов.) утопічних рис. Для нього важливо, що її очі «якусь мить» «спочиватимуть» на перекладах, які він хотів би їй надіслати (№ 56); в купе потяга, під час поїздки з Мюнхена до Франкфурта, якась жінка читає вірші Бахман; він бачить, «що очі читали, знову й знову. Знову й знову. Я був так вдячний їй» (№ 69); у Франкфурті, де він переночовує в одного друга, їхні книги стоять на полиці «поряд» (№ 69). «Серця пора» називає він у «Кельн, Ам Гоф» новий досвід одностайності, а вона називає вірші збірки «Мовні ґрати» віршами «знову з нашого часу» (№ 117), все у ці роки стає частиною їхнього спільного часу, розділені простори й часи зливаються докупи у світ, сповнений листів. Порпаючись у старих паперах, він натикається «на кишеньковий календар за 1950 рік» (№ 56) і знаходить під датою 14 жовтня «запис: Інґеборґ»: «Це день, коли Ти приїхала до Парижа. 14-го жовтня 1957 р. ми були в Кельні, Інґеборґ. О годинники глибоко в нас». Речення «О годинники глибоко в нас» є завершальним рядком вірша «Кельн, Ам Гоф». У своїй знову перевиданій в 1957 р. у видавництві Піпера ліричній збірці «Відрочений час» Бахман пише як присвяту для Целана: «Мюнхен, Ам Гоф» (№ 68), а трохи більше як через рік він надішле їй віднайдену в одного паризького букініста давню «поштову картку» з фотографією і надписом: «Вітання з Відня, 1-ий район. Ам Гоф» (№ 118), яку він купив «майже на тому самому місці», на якому він більше як рік тому «написав вірша» (№ 120). Але ж під «Кельн, Ам Гоф» у відправленому Бахман 20-го жовтня 1957 р. вірші стояло: «Париж, набережна Бурбон, / неділя, 20-го жовт. 1957, / пів на третю пополудні — » (№ 47).

Саме в ці роки до «кореспонденцій» в обох поетів відчутно долучається теоретична рефлексія власного часу і власного місця писання й читання, незалежно від того, чи це целанівська «Бременська промова» (1958) чи поетика «Меридіану» його промови при отриманні Бюхнерівської премії (1960) або ж бахманівський начерк «Вірш до читача», вміщений у кн. «Музика й поезія» (1959), промова при отриманні премії сліпих «Людина