Читати книгу - "Гіперіон, Ден Сіммонс"

— Ми не знаємо чому, пан-Вайнтраубе, — нарешті знайшов у собі сили відповісти експерт. — Із погляду математики організм вашої доньки нагадує обернене в часі рівняння… або, можливо, об’єкт, який пройшов крізь чорну діру, яка обертається на великій швидкості. Нам не відомо, як це трапилося. Нам не відомо, чому в цій ситуації відбуваються неможливі з погляду фізики речі, пан-Вайнтраубе. Ми насправді мало знаємо.

— Гаразд, — потис обом науковцям руки Сол. — Це все, що мені було потрібно від вас, панове. Щасливої дороги.

На свій двадцять перший день народження Рахіль підійшла до дверей батьківської спальні за годину після того, як усі полягали спати.

— Тату?

— Що, дитинко? — Сол натягнув на себе халат і вийшов до неї в коридор. — Не спиться?

— Я вже два дні не сплю, — прошепотіла вона. — Приймала енергетики, щоб дочитати всі інструкції з файлу «Хочеш знати?».

Сол кивнув.

— Тату, хочеш зі мною випити внизу? Мені треба з тобою дещо обговорити.

Чоловік узяв з тумбочки окуляри і пішов до доньки.

Сол уперше й востаннє напився з донькою. Це була скромна гулянка: вони трохи погомоніли, потім заходились розказувати один одному анекдоти і смішні історії, поки вже не могли стримувати хіхікання. Рахіль взялася за нову байку, дійшла до найсмішнішого місця, аж раптом надумала знову відсьорбнути зі своєї чарки. Віскі мало не полилося в неї через ніс, так сильно вона реготала. Їм обом здавалося, що це найвеселіша пригода, яка з ними коли-небудь траплялася.

— Сходжу по ще одну пляшку, — заявив Сол, протикавшись остаточно від сміху. — Минулого Різдва мені якусь плящину шотландського віскі подарував декан Мур… здається, подарував.

Він повернувся, обережно пробираючись по кімнаті. Рахіль підвелася на дивані і провела п’ятірнею по волоссю, відкидаючи його назад. Сол оновив її чарку, і деякий час вони сьорбали трунок у повній тиші.

— Тату?

— Так?

— Я все дочитала і додивилася. Бачила себе. Слухала себе. Роздивлялася фотографії Лінни та всіх інших, уже немолодих…

— Та ну, «немолодих», — не погодився Сол. — Наступного місяця Лінн тільки виповниться тридцять п’ять…

— Слухай, діду, ти ж мене чудово розумієш. Хай там як, а я почитала медичні довідки, переглянула фотки Гіперіона і знаєш що?

— Що?

— Я не вірю ні слову, тату.

Сол поставив на стіл чарку і поглянув на доньку. Її обличчя тепер здавалося округлішим, не таким замисленим. І навіть трошки вродливішим.

— Точніше кажучи, я все розумію, — перелякано гигикнула вона, — бо ви ж з мамою не здатні на такий безсердечний жарт. А ще на додачу твій… твій вік, всі ці новини та й узагалі. Я знаю, що це реально, але не вірю в це. Ти мене розумієш, тату?

— Так, — проказав Сол.

— Тобто я хочу сказати, що я прокинулася сьогодні вранці і подумала: «Клас! Завтра іспит із палеонтології, а я ніфіга не вивчила». Збиралася показати пару штук Роджерові Шермену… хай не задається.

Сол перехилив чарку.

— Роджер загинув три роки тому в авіакатастрофі на південь від Буссара. — Він би їй нізащо на світі не зізнався в цьому, але тепер замість нього промовляло спожите віскі, ну і йому треба було зрозуміти, чи вустами Рахіль промовляла Рахіль.

— Знаю. — Дівчина підібгала ноги і сперлася підборіддям на коліна. — Я зв’язалася з усіма, кого знала. Грем помер. Професор Айкгардт більше не викладає. Нікі одружилася з якимсь продавцем. Забагато подій як на чотири роки.

— Понад одинадцять, — поправив її Сол. — Політ на Гіперіон і звідти дав тобі шість років фори.

— Але ж це нормально, — викрикнула Рахіль. — Люди постійно подорожують за межі Мережі. Вони ж якось справляються.

— Дитинко, в нас геть інша ситуація, — кивнув Сол.

Дівчина видушила із себе посмішку і допила своє віскі.

— Леле. Це ще м’яко кажучи «інша».

Вона грюкнула чаркою об стіл.

— От що я вирішила. Я два з половиною дні розгрібала матеріали, які вона… я підготувала, щоби тримати себе в курсі справи, і, знаєш… це не допомагає.

Сол завмер, намагаючись навіть не дихати.

— Я хотіла сказати, що коли я вже щодень молодшаю, забуваю людей, з якими ще навіть не познайомилася… то ти розумієш, що далі? Я все меншатиму і дрібнішатиму, ставатиму безтолковою, поки не зникну одного дня. Господи, тату. — Рахіль іще міцніше обхопила себе за коліна. — Це ж навіть кумедно, правда?

— Ні, — тихо відповів Сол.

— Та я розумію, що смішного мало. — У великих, темних очах Рахіль бриніли сльози. — Для вас із мамою це найгірший у світі кошмар. Кожного дня ви спостерігаєте за тим, як я спускаюся вниз… спантеличена… зі спогадами вчорашнього дня, який насправді минув багато років тому, про що мене ж повідомив мій власний голос. Що в мене була якась інтрижка з невідомим мені хлопцем на ім’я Амеліо…

— Меліо, — напошепки виправив її Сол.

— Байдуже. Це ніяк мені не зарадить, тату. Поки до мене насправді все починає доходити, я вже настільки виснажена, що мушу лягати спати. А потім… ти ж знаєш, що відбувається потім.

— Що… — Сол мусив прокашлятися, щоби закінчити речення. — Що ти хочеш, аби ми зробили, маленька?

Рахіль подивилася йому в очі і посміхнулася. Це була та сама посмішка, якою вона вперше обдаровувала його у віці п’яти тижнів.

— Не розповідайте мені, тату, — твердо пояснила вона. — Нічого не дозволяйте мені розповідати собі. Стає тільки гірше. Нічого з цих історій я не переживала насправді. — Вона змовкла і потерла лоба. — Ти мене розумієш, тату. Рахіль, яка літала на іншу планету, закохалася там і потрапила в нещасливу пригоду… — то інша Рахіль! Мені ні для чого переносити на собі її біль.

Рахіль ридала.

— Ти розумієш? Розумієш мене?

— Звісно, — відказав Сол. Він пригорнув доньку і відчув на грудях її сльози і теплоту тіла. — Так, розумію.

Цілий наступний рік каналом «світло+» приходили численні новини з Гіперіона, та всі вони були негативними. Природа і джерело антиентропійних полів залишалися нез’ясованими. Жодної нетипової активності хроноприпливів у районі Сфінкса виявлено не було. Експерименти з лабораторними тваринами в зоні їхнього впливу інколи закінчувалися наглою смертю піддослідних, але жодна з істот хвороби Мерліна не підхопила. І кожне повідомлення Меліо завершував словами «Переказуйте Рахіль, що я її кохаю».

На позику Університету Райхса Сол і Сара пройшли обмежений курс терапії Поульсена в Буссарі. Для подовження життя ще на сто років вони були вже застарі, але тепер мали вигляд радше п’ятдесятирічного подружжя, аніж пари, якій майже сімдесят стандартних років. Вони проглянули старі сімейні фотографії і зрозуміли, що вдягатися по моді двадцятип’ятирічної давнини не